— Навіщо зупиняти час?
Могутня і красива фраза, яку я запам'ятаю для сцени з літавцем, що кружляє над іншою планетою з думками й болями, переслідуючи тих, що, подібно до мене, намагаються зупиняти час через поезію.
Еротична сила погляду
Пригадую, як ми з Мікеланджело Антоніоні були на Сицилії, на зйомках «Пригоди» (L’avventura). Нас запросила в гості одна шляхетна родина. За столом була дівчина, яка переповідала фільм Альберто Сорді й жодного разу не подивилася в очі нікому з присутніх. Дивовижна річ. Вона була заручена, але її нареченого серед нас не було. Згідно з уявленнями, за якими дівчину виховали, дивитися в очі — це вже контакт, проникнення.
Склалося так, що потім усі ми виходимо з-за столу. Гостей багато, палац величезний. І в глибині однієї з зал палацу я таки зустрічаюся поглядом з тими очима — у мить, коли їм вільно дивитися. Одна лише мить — і мені випадає келих з рук. Згодом у машині я кажу Антоніоні:
— Мені трапилася дивовижна річ.
А він мені:
— На тебе подивилася та дівчина…
Від еротичної сили того погляду сицилійської дівчини кінця п'ятдесятих ми не зберегли ні крихти. Так само, як не зберегли світу запахів. Ми втратили запах шкіри, аромати, що свого часу становили сутність жіночого тіла. Тепер усі готують хімічні есенції. Тож сьогодні вже немає того поклику. Отак ми потроху втрачаємо все. Ми втрачаємо природу, квіти, отруюємо воду. Ми влаштували цю втечу вперед, аби стати чимсь металевим, сильним, навальним, швидким.
Спокушати словами
Нині ерос підштовхують; якщо пасеш задніх, тобі дорікатимуть. У давніші часи ерос був оповитий загадковістю. Навіть святістю. Жінки мали вступати в шлюб незайманими, чоловікам належало утримуватися. Певні слова запобігали тому, щоб жадати більше, ніж було можливо. Однак можливими були дотики, кіно в темряві… У темній залі з освітленим екраном, куди один мій друг привів свою наречену, він вручив їй свій предмет.
— Що це? — запитала вона.
— Евдженіє, це природа чоловіка, — відповів той.
Він намагався промовляти якнайніжнішим тоном, із нотками жіночності, з невловно-французьким тембром… Як на те, дівчата нині потребують, щоб їх завойовували словами; вони втомилися від надміру швидких жестів і браку поезії. Від надміру квапливих рук… Дівчата потребують, щоб їх вабили легкою шовковою ниткою слів.
Літаки Федеріко без аеропортів
Неділями Федеріко Фелліні полюбляв навідатися на Студію № 5 Чінечіти, самостійно ввімкнути світло в павільйоні й так само — у своїй уяві. Найбільш зворушлива моя згадка про нього? Останні його відвідини Пеннабіллі. Того дня лив дощ. У машині він сказав мені таку фразу:
— Тоніно, чи усвідомлюєш ти, що ми продовжуємо будувати літаки, але в нас більше немає аеропортів?
Він мав на увазі сюжети, які він і далі продукував, але їх стало надто складно втілювати у фільмах.
Коли мене зачепив Папа
Іноді мене обсідає ностальгія за Римом, і я згадую, як одного дня переходив вулицю, щоб купити газети. Посеред затору на дорозі мене зачепив якийсь автомобіль. Я обернувся розлючений. Сипав гучними прокльонами. Через заднє віконце бачу чоловіка, який благословляє мене хрестом. То був Папа Іван XXIII.
«Мій дід робив цеглу»
Одного разу мені прислали з Китаю газету, в якій був опублікований один із моїх віршів. Хтось писав, що його переклав особисто Мао. Я не знаю. Отож називався вірш «Цеглини». Фелліні згодом використав його в «Амаркорді». Вірш написаний романьйольським діалектом. У вірші йдеться про таке: «Мій дід робив цеглу / мій батько робить цеглу / я роблю цеглу / тисяча десять тисяч / гори цеглин / а свого будинку в мене ніскільки».
Підвішена кава Неаполя
Неаполь, яким я його пізнав, — це місто з дуже чутливою душею. Я побував там із Вітторіо Де Сікою в часи зйомок «Шлюбу по-італійськи». Я співпрацював[27] у написанні сценарію і тими днями став свідком однієї з найкрасивіших сцен — коли Вітторіо запросив мене до бару. Невдовзі після нас увійшли двоє людей, попросили чотири порції кави, заплатили за них, але випили тільки дві. Дві інші порції були «підвішеними», тобто доступними для тих, хто не міг дозволити собі чашечку кави в барі. І справді, за кілька хвилин якийсь жебрак запитав: