Дарунки в тюрмах у пам'яті Сергія Параджанова
Днями, перебираючи свої папери, я знайшов запис інтерв’ю з великим режисером Сергієм Параджановим, зроблений у Тбілісі. Наша розмова точилася в його сільському притулку серед стільців, на яких стояли картини. Вікна виходили на вкритий багном гостинець. І ось я знову почув голос Сергія, який відповідав на мої запитання. Тут уривок зі згаданого інтерв’ю.
Вибачай, Сергію, я хочу почути про подарунки. Я знаю, що кожна гарна річ, яка проходить через твої руки, завжди завершує свою путь у домівках інших людей.
Узагалі, коли робиш подарунки, маєш забувати, що ти зробив. Це правда, що я пороздавав дорогі меблі, навіть малюнки Фелліні, які ти привіз мені, килими… Загалом, даруючи втіху друзям, я сам ставав щасливим. І мушу тобі зізнатися, що в голові тепер усе перемішалося і я вже не можу стверджувати щось напевне. Натомість я можу тобі розповісти про деякі подарунки, що я зробив, перебуваючи у в'язниці в Києві. То були подарунки, за якими тягнуться історії та фантазії, дуже близькі до мого способу творення кіно. Ось один із таких подарунків: перебуваючи у в'язниці кілька перших днів, я зрозумів, у якому стані несусвітнього неуцтва перебуває море ув'язнених. Я вирішив негайно зробити подарунок кожному з них: а було їх тоді тисяча п'ятсот. Я відправляю листи всім літераторам і друзям, яких мав у Радянському Союзі, і прошу їх надіслати мені книжки, неодмінно з їхніми автографами. Я подбав, щоб адресатів було саме півтори тисячі. Грузинські поети, письменники, архітектори, студенти та драматурги відгукнулися на мій заклик. Книжки прибували, ущент заповнюючи невелику в'язничну бібліотеку, і, оскільки надходження були адресовані мені, я мав змогу розподіляти дарунки між в'язнями. На свій подив, я потім не бачив цих книжок на руках. Я був щасливий, що в'язні так закохалися в ті вірші й романи, що тримали їх у спеціальних схованках. Тож уяви собі моє розчарування, коли я почав знаходити перші палітурки від книжок у найбрудніших кутках, де скидали табірні нечистоти і сміття. Я заходився підбирати їх, заповнюючи палітурками брудне підпілля під своїми нарами. Усі сторінки книжок пішли на самокрутки. Якогось вечора я починаю закопувати групами по десять ці жорсткі картонні обкладинки. Були серед них вірші Шекспіра в перекладі Пастернака, і я також зауважив маленький автограф перекладача. Я зберігав ту палітурку ще кілька днів і запитував себе кілька ночей поспіль, чи не пригадаю бодай одного рядка великого англійського драматурга. На жаль, не пригадав жодного.
У в'язниці я зробив ще один подарунок. До мене звернувся в'язень надзвичайно дрібної статури, який на той час уже відбув кілька років у в'язниці. Я не називатиму його імені, бо йдеться про доволі відому особу. З огляду на те, що я спромігся отримати всі ті книжки, він запитав мене, чи не роздобув би я для нього сто листівок із трояндами.
— Навіщо вони тобі? — поцікавився я.
— Ні, я не скажу, бо ти сміятимешся.
Нарешті він зізнається мені, що колись одна єврейка-стоматолог приїжджала до в'язниці — перевіряла стан зубів у в'язнів, і він спромігся торкнути її великі й гарячі перса.
— …Минуло три роки після нашої зустрічі, і щодня я відправляю їй листівку з трояндами.
— Але навіщо така кількість листівок?
— Вона клеїть їх на стіни своєї спальні, де ми зустрінемося після мого звільнення.
— За скільки років? — питаю його.
— Іще тринадцять. Вона вже поклеїла дві кімнати, але просто зараз їй залишається закінчити в спальні, а листівок не вистачає.
— Де ж ти брав усі ті листівки, що вже їй відправив?
— Мої брати перетрусили весь Радянський Союз. Вони витратили всі свої гроші на поїздки та дзвінки. Тепер не хочуть більше зі мною знатися.
— А стоматолог сама не може пошукати листівки?
— Тоді це вже не буде моїм зобов'язанням. Натомість вона мені щодня надсилає свій подарунок.
Він показує мені поштовий конверт, який щойно отримав, і витягує з нього пісочного кольору волосину.
— Щоранку, розчісуючись, вона вибирає найдовшу волосину, яка залишається на гребінці, і надсилає мені. Я вже наповнив її волоссям подушку, на якій щоночі засинаю.
Щоб задовольнити його, я покраяв картон за розмірами поштової листівки й намалював троянди всіх кольорів. Місяців шість або сім я його не бачив. А того дня, коли мене звільняли, він прийшов, щоб привітати мене, і каже півголосом: