Тоніно: Є у твоєму «Сталкері» щось автобіографічне? Нехай навіть тривіальні речі, дрібні деталі?
Андрій: У «Сталкері», можливо, більшою мірою, ніж у «Дзеркалі», я мусив покладатися на почуття, навіть на дуже особисті спогади. У «Дзеркалі» багато зовнішніх точок дотику: місце дії, біографічна подібність, постать головного героя, його стиль поведінки, убрання, речі, словом, дуже багато всього. Навіть фізична подібність акторів до реальних персонажів. Натомість у «Сталкері» є доволі моментів, які викликають у мене якесь дивне почуття туги. Візьмімо Письменника. Мені здається, актор Солоніцин надзвичайно ретельно дотримався моїх указівок щодо манери, інтонацій — настільки, що іноді я впізнаю власні інтонації, попри те, що цей персонаж — Письменник — не надто мені симпатичний. Мої вподобання радше на боці головного героя, Сталкера. У певному сенсі я переконаний, що маю в собі щось, що пов’язує мене з ним. Це не означає, що через це я стаю важливішим, але Сталкера я люблю, мені хочеться допомогти йому, захистити його, він мені як брат, скажімо. Брат, можливо, збитий з пуття, а однаково — брат. У будь-якому разі, я болісно переживаю конфлікти між Сталкером і реальністю, що так легко його ранять: миттєвості його спогадів. Коли я розглядаю його психологічну будову, мені здається, я впізнаю структурні особливості власних стосунків зі світом. Його підхід і його реакція на дійсність здаються схожими на те, як я сам реагую на реальний світ. Тим більше, що, попри його становище поза законом, він у нашому фільмі набагато культурніший, освіченіший і розумніший за Письменника й Ученого. Хоча саме ці двоє висловлюють ідею розуму, науки, освіти. Від самісінького початку я мав бажання показати в одному з кадрів повну фоліантів книжкову шафу. І ось вона з’являється у фіналі, у цілковито несподіваній для такого предмета сценографії. Я хотів би мати вдома подібну бібліотеку. У мене ніколи не було такої бібліотеки. І я волів би тримати її в такому самому безладді, у якому її тримає наш герой. Починаючи з «Соляріса», я став помічати, що й там, і в «Дзеркалі», і в цьому останньому фільмі, у сценографії повторюються одні й ті самі предмети. Якісь пляшки, якісь старі книжки, дзеркала, різні дрібнички на полицях і на підвіконнях. У кадрах мого фільму має право з’являтися тільки те, що я хотів би мати в себе вдома. Якщо предмети мені не симпатичні, я просто не можу дозволити собі залишити їх у фільмі, навіть якщо мої персонажі дуже різні й не схожі на мене. З особливою непримиренністю я видаляю з кадру все, що мені не до вподоби з цієї точки зору.
Тоніно: «Сталкер» якось пов’язаний з твоїми попередніми фільмами? З «Дзеркалом», з «Рубльовим», «Солярісом», з «Івановим дитинством»?
Андрій: Я думаю, що так, і спробую прояснити. «Сталкер» дозволяє дуже точно сформулювати думку, що в більш ранніх фільмах прозвучала натяком. Тепер я розумію, про що йдеться. Мені здається, я не вірю в силу так званих «сильних» людей. І я не вірю в слабкість тих, кого зазвичай називають «слабкими». Усе не так просто. Або просто все не так. Мені це спало на думку, коли я почав працювати над «Сталкером». Я мав намір розповісти про людину саме такого типу: справді слабку людину, справді сильну людину. Аж раптом зрозумів, що попередні фільми теж були про людей такого штибу. Про людей, що їх ми за певними поверховими ознаками визначаємо як слабких. Ось «Іванове дитинство». Фільм про дитину. Хлопчик загинув на війні у віці дванадцяти років. Дитина є слабкою істотою, отже, є жертвою. Та насправді хлопчик видається мені сильнішим за багатьох інших персонажів навколо нього у фільмі. Часто люди, які здаються слабкими, анітрохи такими не є. Вони найсильніші. Візьмімо Андрія Рубльова. Тихий чернець, якого монастирське життя схиляє до смирення, він аж ніяк не сильна людина — принаймні не в звичному сенсі цього слова. Однак із принципової точки зору він виявляється найсильнішим. Не тільки тому, що здатен пережити жахливі катаклізми, що відбуваються в Росії того часу, але також тому, що спромігся пронести через свою страшну біографію жагу творення, свої живописні постаті — слабкі й лагідні. Або ж візьмімо Кельвіна з «Соляріса». Наскрізь дрібнобуржуазний — таким був задуманий цей персонаж, слабка особистість. Спочатку це постать, що менше за будь-кого іншого може претендувати на індивідуальну роль — він не хоче нічого виняткового, особливого. Попри те, що він учений, психолог. Однак він показує себе сильною особистістю і, коли стикається з проблемами власної совісті, здатен протиставити їм людську гідність. Він показує себе набагато сильнішим за сильного Сарторіуса й геніального Снаута. Ще один персонаж, який виявляється сильнішим за інших.