Таким є Сталкер. Він здається слабким і показує себе найсильнішим у своєму прагненні робити людей щасливими. Він анітрохи не слабкий у своєму бажанні служити людям. Ось що об’єднує мої фільми. Попри те, що цієї провідної думки я дотримувався несвідомо. Тобто виходить, що я завжди розповідав історію одного й того самого персонажа — чоловіка, якого суспільство вважає слабким, а я вважаю сильним. Я вважаю, що саме завдяки таким особистостям суспільство здатне бути сильним, сміливо дивитися в майбутнє і протистояти всьому, що його руйнує. У «Дзеркалі» теж головний герой постає перед нами слабким, схильним до рефлексії. Він хворий, і згадує власне життя впродовж загострення своєї недуги, не будучи впевненим, що виживе. Саме тому він пригадує те, що він пригадує. І ось цей слабкий чоловік показує себе дуже сильним, бо, незважаючи на все, він не належить собі. Він належить людям, яких пам’ятає, належить любові, яку він їм дав. І якщо страждає, то через те, що недостатньо любив тих, хто любив його. Хіба це слабкість? Це сила. А однак багато хто дорікає мені, мовляв, мої герої не героїчні. Заведено думати, буцімто герой має бути гранітним, однозначним, свого роду роботом. Мої герої не такі й такими не можуть бути, оскільки я переконаний, що таких людей не буває. Таких людей не може бути, тож не слід їх зображати, бо немає сенсу зображати порожнечу. І глядач помічає такі речі. Він ніколи не зможе повірити в залізного героя.
Тоніно: Ти не міг би розповісти мені про кадр, що відкриває фільм? Уяви собі, що я сліпий і не можу переглянути картину. І перекажи мені також фінал.
Андрій: Дуже цікаве запитання. Імовірно, цікаво було б не знімати фільм, а переповісти його тільки сліпим. Гарна ідея! Знадобиться лише магнітофон, щоб записати голос. Буде набагато краще за фільм на плівці. («Висловлена думка є брехнею», як сказав поет[28].)
Лора: Андрію, ти знав, що Тоніно теж мав на думці так писати прозу?
Тоніно: Отже, я повністю сліпий. Розповідай.
Андрій: Початок чорно-білий, у ледь коричневих тонах, на кшталт кольору смоли. Ніч. Інтер’єр брудного і просяклого вологою бару, кафе, смердючого закутка. Вогкий, непривітний. Ліворуч три вікна. У глибині шинквас. Столик із білою мармуровою стільницею. Нікого немає. У глибині відчиняються темні двері, з яких виходить чоловік у білому кітелі, напевне, офіціант. Він клацає перемикачем за дверима. Засвічуються дві неонові рурки: одна світить рівномірно, інша неприємно блимає. Офіціант деякий час дивиться на неї, а потім, хитаючи головою, іде вглиб сцени. Трохи згодом заходить чоловік із наплічником. Замовляє каву. Кельнер подає йому каву — на столик поруч із вікном. Поки відвідувач повільно п’є каву, за шинквасом з’являється бармен; він теж підходить до неонових рурок, стривожено дивиться на них і виходить у задні двері. За вікнами чути сирени суден, гуркіт потягів. Поруч є порт. На цьому тлі пропливають вступні титри — ясно-жовтого кольору на чорному тлі.