Тоніно: Гаразд, а серед італійців?
Андрій: Італійці? Іноді мені спадає на думку Антоніоні, його чорно-білий період. «Пригода» — мій улюблений його фільм або «Вісім з половиною» Фелліні — але не з фігуральної точки зору. З фігуральної точки зору мені цікаві формальні розв’язання в «Казанові» — як він розкриває духовний аспект. Як використовує пластичний матеріал. У цьому фільмі, я думаю, формальний аспект на найвищому рівні, його пластичність неймовірно глибока. Іноді, коли я знімаю на кольорову плівку, мені пригадується ще один його кадр, із третього епізоду «Трьох кроків у маренні», де актор приїжджає на зйомки в Рим. Розкішний кадр в аеропорту. Панорамна зйомка всередині аеропорту, проти світла, вечірня, жовта сцена, де камера показує згори людей, літаки за скляними стінами, світло. Це не мій стиль, звісно, я не можу бути Снейдерсом на зразок Фелліні, я не можу настільки зануритися в бароко. Це суперечить моїй природі. Я хочу бути якомога більш примітивним, банальним.
Тоніно: Ти думаєш робити щось одразу після цього фільму? Почати якусь нову картину?
Андрій: Я хотів би зняти той фільм, щодо якого ми вирішили разом. Я маю закінчити «Сталкера». Я поклав на цей фільм два роки. Тобі відомо, що створення фільму пов’язане з технічною катастрофою. Я мусив перезняти половину фільму. Я витратив багато енергії на цей фільм і сподіваюся, що по завершенні «Сталкера» я нарешті звільнюся, щоб зняти «Мандрівку Італією». Ти багато знаєш про цей проект. І, думаю, усе, що ти захочеш прилучити до моєї відповіді щодо цього фільму, буде краще за те, що сказав би я. Мені здається, у цьому фільмі ми уникнемо нудного комерційного кіно. Це не означає, що ми втратимо глядачів. Я хотів би зробити фільм, через який би ми втратили деяких глядачів і здобули інших, нових, численних. Я б хотів, щоб наш фільм переглянуло багато різних людей, яких не можна було б назвати кіноманами.
Тоніно: Хтось мені сказав, що ти хотів би цілковито змінити свій спосіб творення кіно. Це правда?
Андрій: Так, хоч і ще не знаю, як досягти цього негайно. Добре було б, скажімо, знімати фільм в умовах повної свободи, як знімають кіноаматори. Відмовитись від великих сум, які витрачаються на великі фільми, а натомість мати можливість спостерігати природу й людей і знімати їх не кваплячись. Вивчати природу людей. Сюжет виникатиме тоді автономно — у результаті спостережень, а не як результат детально спланованих зйомок, розрахованих по хвилинах, щоб не витратити зайвих грошей. Такий фільм було б складно знімати так, як знімають комерційне кіно, бо абсолютна свобода передбачає незалежність від освітлення, акторів, часу зйомок тощо. А отже, такий фільм слід би знімати на вузьку плівку. Тобто, я думаю, такий підхід, такий спосіб зйомки міг би підштовхнути мене набагато далі вперед.
~ Про автора ~
Тоніно Ґверра вписав своє ім’я в аннали світової культури передусім як сценарист. Але тільки знайомство з його позакінематографічною творчістю — поезією, прозою, графікою (а за можливістю — з дизайном довкілля в Пеннабіллі) дозволяє зрозуміти справжню роль цієї різнобічної особистості у формуванні європейської естетики впродовж кількох десятиліть XX століття.