Тоніно Ґверра народився 16 березня 1920 року в комуні Сантарканджело, область Романья. Учителюючи в початковій школі, він захопився живописом. Малював аквареллю й чорнилом. Любов до мистецтва не залишатиме Тоніно ніколи, позначиться на його творчості сценариста й відчуватиметься у виразній предметності образів його поезії та прози.
У 1944 році Тоніно депортували до Німеччини, він потрапив до табору у Тройсдорфі, де «опинився серед романйольців, які щоночі просили мене декламувати що-небудь на нашому діалекті». Тоніно знав напам’ять «Романйольські сонети» Оліндо Ґверріні. Але цього виявилося замало, і «тоді я написав низку віршів на мові Романьї».
«Incipit vita nuova» («Починається нове життя») — так відкриває програмну збірку великий Данте, пояснюючи, що початок новому життю поклала зустріч із Беатріче. А для Тоніно Ґверри воно розпочалося після звільнення з табору, про що свідчить вірш «Метелик», на який він сам часом посилається у своїх щоденниках:
Бо на зустріч зі своєю Беатріче, яка в житті Тоніно звалася Лорою, йому ще довелося зачекати.
Після звільнення він закінчив Університет в Урбіно, захистивши диплом на тему усної поезії. Ректор університету, сенатор Карло Бо, вражений віршами «концтабірного періоду» випускника, зголосився опублікувати їх за свій кошт (збірка «Карлючки»). Згодом славетний Італо Кальвіно напише, що «…за сто років усі вивчать романйольську, щоб читати в оригіналі» поезії Тоніно.
У Сантарканджело він став осердям гурту молодих поетів, до якого входили, зокрема, Ніно Педретті, Джанні Фуччі і Рафаель Бальдіні. Вони зустрічалися у «Кафе Трієсте», що належало батькам останнього. Іронічна назва цього гутрка E’Circal de’ giudéizi («Коло диваків») увійшла в історію сучасної італійської літератури.
Прозова творчість Тоніно розпочинається повістю «Історія Фортунато». Він перебирається до Рима, де й починає писати сценарії для кіно. Працює з провідними італійськими (і не тільки) режисерами, зокрема Д. Даміані, Ф. Фелліні, М. Антоніоні, Ф. Розі, братами Тавіані, Е. Петрі, Т. Ангелопулосом, А. Тарковським, і стає сполучною ланкою в творчості цих несхожих між собою ідолів мистецтва XX століття.
На 1970-ті припадає зустріч Тоніно з Лорою й кохання, що, так чи інакше, визначило все подальше життя митця. Вже спільно вони налагоджують дружні зв’язки з інтелектуальною, естетською і творчою спільнотою, що сформувалася на той час у колишньому Радянському Союзі (С. Параджанов, Б. Ахмадуліна, А. Тарковський, Г. Данелія, Ю. Любімов).
У 1980-ті роки Тоніно й Лора вирушають до рідної йому Романьї та оселяються в комуні Пеннабіллі, в історичному регіоні Монтефельтро, який згодом присвоїв Ґверрі звання почесного громадянина на знак подяки за любов, що її письменник виявляв до цих теренів. Романья, либонь, найліпше пасує до поетичного стилю Ґверри, який Жан-Ноель Вюарне влучно назвав «сільським бароко».
Саме тут митець утілює в життя численні творчі ідеї, що не вкладаються в терміни «інсталяція» або «виставка» — це «Місця Душі»: Сад Забутих Плодів, Прихисток Покинутих Мадонн, Дорога Сонячного Годинника, Святилище Думки, Янгол із Вусами і Скам’янілий Сад, у створенні якого взяв участь скульптор Джованні Урбінаті. А також займається живописом, поєднуючи малюнок, поезію й філософію у творах «Одіссея. Мандрівка поета з Уліссом», «Долина Камасутри» тощо. Картини він просто роздаровує.
Ґверра — кількаразовий лауреат найвищої кінематографічної нагороди Італії «Давід Донателло», численних літературних премій. Також здобув нагороду Sigillum Magnum від університету Болоньї.
Тоніно Ґверра помер у Сантарканджело 21 березня 2012 року у віці 92 років. Його прах поховано у стародавньому замковому мурі над мигдалевим гаєм у Пеннабіллі, звідки видно долину й село, де митець прожив останні 25 років, — за його словами, у місці, «де знаходиш себе».
Володимир Чайковський
Вибрані роботи
