Степан обмацав руками дно валізи, не виймаючи міліцейську форму. Раптом на його обличчі застигла недобра усмішка, і він завмер. Уста затиснуті, а руки, що обмацує дно валізи, не видно. Такий вираз буває у хлопців, які ловлять раків навпомацки на річкових мілинах.
Степан нарешті витягнув з валізи руку, а в ній — кобура з пістолетом і дві пачки великих порівняно з гривнями радянських грошових купюр.
— От і маєш, — розчаровано зітхнув він, кинувши обидві пачки назад у валізу з формою, поряд обережно поклав зброю. — Це можеш собі'забрати. На пам’ять про Очаків.
Ігор запитально подивився на садівника. «Невже він хоче від мене лише цією формою і годинником відкупитися?» — подумав. Годинник справді коштував більше, ніж він витратив на їхню поїздку. Але ж знайдено справжній скарб! І якщо навіть вони поділять його не порівну, а так, як жартома обіцяв Степан, тобто якщо Ігор отримає лише третину знайденого, це ж однаково будуть шалені гроші! Ігор напружено посміхнувся, відчуваючи, як в його тілі підіймається азартна бадьорість.
Обличчя ж садівника відбивало постійну зміну настрою і думки. Скривлені, ніби від болю, губи усміхалися, але усмішка була гіркою.
— Я піду відпочину, — прошепотів Ігор.
— Забирай, забирай валізу! Замок я потім поремонтую, це не проблема!
Ігор мовчки взяв валізу з міліцейською формою та пістолетом, і вийшов на подвір’я.
Мати, побачивши валізу, сплеснула руками.
— У нас таких дві було років п’ятдесят тому! Ти що, на барахолці її купив?
— Ні, подарували, — коротко відповів Ігор і прошмигнув у свою кімнату.
Того дня ранній осінній вечір настав несподівано швидко. Ніби й приїхали вони зі Степаном уранці, і з валізами морочилися недовго, а ось вже сутінки, і втома в руках, і позіхаєш раз у раз.
Зробив собі канапку, з’їв, і, не дочекавшись вечері, біля якої поралася мати, приліг на ліжко. І вже не вставав, утома здолала його, кинула у провалля навіть не сну, а такого стану, коли жодні сни — ні кольорові, ні чорно-білі — не сняться.
Олена Андріївна наварила картоплі, стушкувала яловичини з овочами і зазирнула до сина, щоб покликати на вечерю. Але вирішила не будити. Побачила на столику золотий кишеньковий годинник на ланцюжку, взяла в руки, роздивилася з тривожною цікавістю в очах. Зітхнула.
Самій вечеряти не хотілося, і вона вирішила запросити Степана. Взулася і вийшла на подвір’я. Стукнула кілька разів у двері і відчинила їх. І одразу ж наштовхнулася на переляканий погляд Степана, який, видно, щойно з ліжка встав, щоб відчинити двері.
— Я вечерю приготувала, а Ігор заснув… Може, хоч ви мені компанію складете? — запитала, дивлячись в очі садівнику.
— Я? — збентежився він, ніби неохоче відволікаючись від своїх важливих думок. — Я можу, звичайно. Дякую. Тільки замкнути треба…
Він роззирнувся і зупинив погляд на етажерці, де лежали інструменти та його речі. Узяв звідти навісний замок, накинув куртку.
Олена Андріївна з цікавістю спостерігала, як він ретельно замикає двері. Раніше завжди відкритими залишав.
— Ну як, знайшли родичів? — спитала вона, ставлячи на стіл перед Степаном тарілку з картоплею і м’ясом.
— Поки що ні, — він похитав головою. — Але знайшли тих, хто їх пам’ятає… Теж непогано. І речі деякі знайшли… Мого батька речі…
— Ти диви! — здивувалась Олена Андріївна. — Це ж хтось їх стільки років зберігав!
— Зберігали, зберігали, — притакнув Степан, міркуючи, як би змінити тему розмови. — А тут як? Що нового?
— Що ж нового за два дні? — здвигнула плечима господиня. — Все по-старому. Ну, кіоск біля автостанції пограбували вночі і, ніби, бійка біля митної академії була, а більше нічого… Ігор ось заснув… Може, розбудити його?
— Не треба, — махнув рукою Степан. — Нехай відіспиться з дороги! Він, до речі, давно не працює?
— Давно, — кивнула господиня.
— А чому? Роботи немає?
— Він її і не шукає, — зітхнула Олена Андріївна. — У нього в дитинстві важка травма була. П’ять років тоді йому було. Відправила я їх з чоловіком у парк на атракціони. Чоловік з кимось із знайомих зустрівся, відволікся, а Ігор до каруселі побіг. Карусель ще не зовсім зупинилася, і його по голові залізним сидінням вдарило. Закрита черепно-мозкова травма. Два місяці в лікарні пролежав. Я від нього не відходила. Лікар казав, що нормальним він вже не буде… Ми готувалися до гіршого, але обійшлося. Тільки головні болі. Пощастило. Я з нього всі ці роки порошинки здмухувала. Ну, а коли школу закінчив, відправила його роботу шукати. Якось він сказав, що знайшов. Зранку йшов з дому. На меблеву фабрику. Тут, в Ірпені, навіть вулицю називав. Розповідав про роботу, про друзів, навіть табуретки звідти приніс, сказав, що задарма дали, бо вони трохи браковані. Оце ж ми на них зараз сидимо, — Олена Андріївна опустила погляд вниз. — Місяці за три він мені терміново знадобився посеред дня. Пішла я на ту вулицю, а там ніякої меблевої фабрики немає. Думала скандал зчинити, потім хотіла до лікаря його відвести, до психіатра… Ну, сказала йому, що не знайшла його фабрики. Він і перестав одразу на роботу ходити… Ось так… Грошей на життя поки що вистачає, я пенсію отримую…