— Запалити можна? — запитав.
— Пали, — відповів Ігор.
— Та нема що палити, — признався Іванко Самохін.
Ігор дістав пачку сигарет, відкрив, простягнув.
— Це не наші, — здивовано вирвалося у хлопця. — Та й ви, здається, не місцевий?
— Ні, — Ігор заперечливо покрутив головою.
— А звідки ж?
— З Києва.
— Зі столиці? — в голосі хлопця знову забринів страх. — Це що, спеціально? На винзавод?
— А що, там такі погані справи? — Ігор скривив губи в усміху. — Розікрали все? Так?
— Ні… Хіба який дріб’язок, може… Але начальство чесне…
— Ні, не на винзавод, — вирішив Ігор підіграти в розмові. — З іншого приводу.
— З іншого? — задумливо повторив Іван, затягуючись сигаретою. — Бандити?
— Так, — кивнув Ігор, дивлячись хлопцю в очі.
— Багато їх тепер тут. Через Чагіна, чи що?
Ігор здригнувся, почувши знайоме прізвище, і хлопець затремтів, наче злякавшись реакції міліціонера. Невже, подумав Самохін, тепер так усі Фіму Чагіна бояться, що навіть столичні міліціонери від його імені сахаються!
— Ти його знаєш? — запитав Ігор.
— Всі його знають… Ну… я бачив його… А так ні… особисто не знайомий. Що мені з ним? Я — чесний…
Ігор засміявся. Неголосно, але від душі. Заливаючись сміхом, показав рукою на міх з вином.
— Але ж я не грабую… не вбиваю, — плаксиво промовив Самохін. — Один раз чуже взяв…
— Щось я тобі не вірю, — голос Ігоря знову «надягнув» міліцейську форму, і навіть самому Ігорю видався чужим, холодним. — Мама на базарі торгує… Ти вино з заводу крадеш… А чим мати торгує?
Іванко Самохін ніби словом вдавився, гикнув і випустив сигарету з рота. Вона впала, розсипаючи іскринки. Іван нахилився, підняв сигарету, гикаючи, обтер пальцями мундштучну частину і знов сунув до рота.
— Вином торгує? — знову спитав Ігор і усміхнувся.
— Вином, — похилив голову хлопець. — Своїм, ми ж домашнє робимо, в нас винограду повен двір…
— Своїм і краденим, — спокійно констатував Ігор. І зауважив, що погляд хлопця заметався, забігав по сторонах. Ніби Іванко Самохін вирішив дати драла.
— Бери вино! — наказав йому Ігор.
І згас погляд Івана Самохіна. Важко зітхнувши, підняв він міх з вином. Прилаштував собі на плече. Озирнувся.
— Знаєш, — сказав Ігор. — Не буду я тебе садити.
Хлопець відкрив рота, і недопалок знову випав йому під ноги. Тільки Іванко більше не нахилився за ним. Очима уп’явся в Ігора.
— Ти мені розписочку даси і допомагати будеш. Порадами. Згода?
Іван зволікав з відповіддю. Ворушив беззвучно устами.
— Ти ж чесний? Так ти казав? А чесні міліції допомагають!
Іван кивнув головою.
— Я тут з особливим завданням, — продовжував Ігор, втягуючись у гру. — Мене твоє вино, — він кивнув на міх, — не цікавить. Забереш додому, мамі віддаси…
— А що вас цікавить, товаришу лейтенант? — обережно, трохи запобігливо запитав Іван Самохін.
— Чагін. І його оточення… Навіть більше оточення, ніж він сам…
Іванко кивнув головою на знак згоди.
— Чим зможу…
— Ось і добре. А переночувати в тебе можна?
— Ви ж до автостанції хотіли?
— А хіба вночі автобуси ходять? — запитав Ігор, ледь помітно посміхаючись.
— Ні, — розгублено відповів Іван.
— От бачиш, навіщо ж мені автостанція? Можна в тебе переночувати?
— Так, звичайно! Тоді…
Не договоривши, Іван закрокував бадьоріше, і вже не так помітно згиналася його спина під краденою «рідкою» ношею. Ігор ніби підсвідомо тримав безпечну дистанцію — відставав на два-три кроки. Непомітно вони увійшли у сонне місто. По боках з’явилися паркани, за якими — чорне на сірому — виднілися обриси приватних будинків. Очаків спав. Десь далеко блимали вогники, але у вікнах будинків світла не було. Хвилин за п’ятнадцять увійшли у зарослий виноградом двір. Іванко відніс міх з вином у сарай, потім обережно відчинив двері і впустив Ігоря досередини.
— Ось тут, на дивані можна, — сказав він, показуючи в напівтемряві на старий нерозкладний диван з високою спинкою, в яку було вставлене дзеркало і полички для різних дрібничок.
— Я тільки не знаю, де простирадла…
— Не треба, ковдра важливіша, — прошепотів Ігор. — А батьки де сплять?
Іван мовчки показав на двостулкові дерев’яні двері.
— Мати там, наліво, а я — прямо.
Сходив кудись і повернувся з ватною ковдрою.
— Мені також можна спати? — прошепотів. — Розписку я вранці напишу, добре?
— Так, спи! Вранці напишеш, — кивнув Ігор.
Іванко пішов, але за мить повернувся.