Іван встав, вийшов з кімнати і швидко повернувся із зошитом і жерстяним каламарем, з якого стирчала ручка з пером. Присів за овальний стіл, накритий скатертиною.
— Диктуйте, товаришу лейтенант! — попросив.
Ігор знітився. Цього разу він занадто повільно входив у роль лейтенанта міліції зразка 1957 року.
— Гаразд, пиши, — промовив він по паузі. — Я, Іван, по батькові, Самохін, погоджуюся добровільно співпрацювати…
Іван Самохін схилився над зошитом і заскрипів пером ручки, раз у раз вмачаючи її в каламар.
Ігор зачекав, поки скрип припиниться. Іванко підвів голову, запитливо подивився на міліціонера.
— Добровільно співпрацювати з органами міліції, — продовжив Ігор. — І готовий, ризикуючи життям, допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами…
Іванко раптом обернувся, на його обличчі була розгубленість і стурбованість.
— Щось не так? — запитав Ігор.
— Я ризикувати життям не обіцяв, — неголосно промовив хлопець. — Так допомагати можу, а з ризиком — нє-а. У мами серце хворе.
— Добре, — зітхнув Ігор. — пиши без ризику, просто допомагати…
— Вам за ризик доплачують і зброю дають! — Іванко кинув багатозначний погляд на кобуру міліціонера і повернувся до писання розписки.
— допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами, — повторив Ігор. — Дата, місце, підпис.
Дописавши, Іванко акуратно вирвав аркуш із зошита, склав його вчетверо і простягнув Ігорю.
Ігор діловито взяв розписку і сховав її.
— Ну що, я — спати? — запитав Іван.
— А може… — задумався вголос Ігор.
— Що «може»? — обережно запитав Самохін.
— Може, прогуляємося містом? Покажеш мені визначні місця?
— Які-такі визначні місця? — розгубився хлопець.
— Наприклад, будинок Фіми Чагіна.
— А ви що, не знаєте? — в голосі хлопця пролунало щось більше, ніж подив, — несподівана поблажливість, ніби він раптом зрозумів, що має справу не з лейтенантом міліції, а з сільським дурником.
— Знаю, знаю… Але не зле було б ще раз глянути… двома парами очей!
Відчувши довіру і повагу до власної персони, Іванко більше не опирався. Він з готовністю встав і обернувся до дверей.
— Ходімо, — сказав. — Я вам покажу короткий шлях.
Іван вивів Ігоря на неосвітлену вулицю, пройшли вони метрів тридцять і наліво звернули. Навпростець перетнули подвір’я, що стояло пусткою, і старий сад, і опинились на іншій вулиці. Ця вулиця була, певно, більш поважною, бо на перехрестях ліхтарі стояли не для порядку, а для освітлення. І будинки тут були солідніші — цегляні, одноповерхові. В їх темних вікнах відбивалася ніч.
— Ось він! — прошепотів Іван, вказуючи рукою на непоказну будівлю з вищим, ніж зазвичай, цоколем. Поріг із сходинками, що вели до двостулкових дерев’яних дверей, відразу нагадав Ігору про їхній зі Степаном недавній приїзд в Очаків.
Зупинилися. Здалека почувся рик мотоцикла. Ігор насторожився.
— А у Фіми, бач, не сплять! — проговорив Іван, поглядом вказуючи на будинок.
Ігор здивовано глянув на темні вікна фасаду.
— Чому ти вирішив, що не сплять? — спитав Самохіна.
Іванко рукою вказав на правий кут будинку. Придивившись, Ігор помітив, що там якось світліше було, ніби з вікна, якого не було видно звідси, падало світло.
Рухом руки Ігор наказав Івану іти за ним. Зупинилися біля воріт.
— У нього пес є? — пошепки запитав Ігор.
— Нє-а! Бо цілу добу гавкати мусив би…
— Чому?
— До нього багато людей ходить… Собаки такого непорядку не люблять.
Ігор кивнув. І раптом тихий ляскіт заморозив його, змусив прислухатись. Поряд пролунали чоловічі голоси. Ігор озирнувся на Івана, показавши рукою на розлогу невисоку яблуню метрів за п’ять справа, відразу за парканом. Вони швидко відійшли і сховались під її гіллям, на якому ще висіло кілька плодів. Двері в будинку Чагіна зарипіли і відчинилися. Двоє чоловіків вийшли на поріг. Запалили.
— Коли він повернеться? — запитав один.
— Років через два-три, може, раніше. Якщо строк збавлять.
— О, це було б гарно! Нехай від тебе письмовий привіт передасть!
— Добро, — сказав другий, і, закинувши на плече наплічник, спустився зі сходів і пішов до хвіртки.
— Йосипе! — гукнув його той, що стояв на порозі, і кинув недопалок під ноги, затоптавши носаком чобота.
— Що? — Йосип обернувся.
— А якщо через три роки не повернеться?
— А якщо повернеться, а тебе не буде? Або будинок згорить?
— Щоб тобі заціпило, Йосипе! Скажеш таке! Якщо будинок згорить, то й мені краще разом з ним.
— От-от! — гмукнув Йосип. — Сам на себе накаркаєш! Повернеться він!