— Я той… — присів навпроти Іванко. На його обличчі застиг вираз важкої задуми. — Ви на базар самі підете… Недобре, якщо я з вами… У нас міліціонери на базар ходять лише з тими, кого обікрали, — крадене шукають…
— Як же я ту Вальку впізнаю?
— Легко, — махнув рукою Іванко Самохін. — Спочатку почуєте, а потім і впізнаєте! Вона там одна така. Руда, одним словом. І голос, як у рудої…
— Що, грубий?
— Грубий, — кивнув Іванко. — І дзвінкий такий, дряпливий…
— А назад як повернуся? Може, в тебе план міста є?
— План? Який план?
— Ну, мапа… Мапа Очакова, з вулицями, з базаром, щоб твій будинок на ній позначити…
— Ні, мапи у нас немає, адже тут засекречене все. Самі, напевно, знаєте, військові літаки тут і порт… Мапи у нас заборонені…
— Гаразд, намалюй мені, як звідси на базар пройти, а там я розберуся…
— Це можна, — кивнув Іванко.
Витяг зошит і олівець, почав вимальовувати щось дивне.
— Ти простіше малюй, щоб я зрозумів! — попросив Ігор.
— Угу, — промимрив хлопець, не відриваючи погляду від аркуша.
Нарешті закінчив, акуратно вирвав аркуш із зошита, підсунув до Ігора. — Ось, бачите, це — мій дім, це — вулиця… тут ви повз парк пройдете, і сюди, вліво. Далі прямо-прямо і вийдете!
— І адресу свою напиши про всяк випадок! — наказав міліціонер.
Іван додав адресу і повернув аркуш Ігору. Вивчивши план, Ігор визнав його більш-менш зрозумілим. Допив какао.
— Ти вдома будеш? — звів погляд на хлопця.
— В мене друга зміна, до дванадцятої буду вдома, а потім — на завод…
— Що ж ти там робиш, окрім того, що вино крадеш? — посміхнувся Ігор.
— Різноробочий я, — опустив очі Іван. — Мені навесні скерування в Миколаївський торгово-промисловий технікум дадуть, на виноробство. Вивчусь, буду технологом.
— Гаразд, сиди вдома. Я до дванадцятої повернусь, — сказав Ігор, сходив за кашкетом, надягнув його, подивився в дзеркало, і, кивнувши на прощання, вийшов на поріг будинку.
Іти за намальованим планом було напрочуд легко. Чим ближче підходив Ігор до базару, тим більше людей зустрічалося йому і тим більше якогось веселого, майже пташино-людського гаму дзвеніло в повітрі. Повз нього проїхали на велосипедах декілька молодих офіцерських чинів ПВС, один на ходу Ігору рукою помахав. Обігнала новенька коричнева «Побєда» з кругловидим рум’яним водієм.
Ігорю дуже хотілося зупинитися і хвилин п’ять пороздивлятися навколишній світ, на людей поглянути, на їх обличчя. Все здавалося йому трохи дивним, водночас і звичайним, і незвичайним, ніби старі кадри хроніки, розмальовані на комп’ютері в «кольоровий фільм». Та Ігор тримав свої бажання і свою цікавість під контролем, крокував чітко, карбуючи об тротуар кожний крок.
Нарешті помітив ворота, крізь які бадьоро впливав-витікав життєрадісний натовп: хто з кошиками, хто з мішками.
Справа двоє чоловіків в синіх ватянках приклеювали на дошку оголошень кольоровий плакат, на якому було зображено летючу кулю з чотирма ніжками. За чоловіками з плакатом жінка в робочому халаті такого самого кольору «одягала» на цвяшки свіжий номер газети в газетній вітрині зі скляними віконечками. Біля її ніг лежала мітла. Поки Ігор наблизився, вона закрила вітрину і почала протирати ганчіркою скло, щоб воно своєю прозорістю і чистотою сприяло утамуванню цікавості читачів.
Зупинившись перед плакатом, Ігор зрозумів, що побачена здалеку «куля з ніжками» була насправді першим штучним супутником Землі. Поряд з Ігорем зупинилося ще кілька цікавих. Скориставшись вагомим приводом для утамування своєї цікавості, Ігор озирнувся довкола. І зауважив неподалік ще двох міліціонерів у такій, як у нього, формі. Злякавшись можливої зустрічі з «колегами», він рішуче зайшов на територію базару, і ніби потрапив всередину вулика.
— Товаришу лейтенанте, спробуйте яблуко! — відразу «обійняла» його поглядом дебела молодиця з пухкими нафарбованими губами. Яблуко опинилося просто перед його носом. — Солодке, наче персик!
Ігорю здалося, що голос торговки, також солодкий і липкий, «наче персик», торкнувся і прилип до вуха, до щоки. Він посміхнувся трохи ніяково і, прямуючи далі повз центральний торговий ряд, заперечливо хитнув головою.
Звуки, гамір, голоси і слова оберталися довкола Ігора. Голова закрутилася. Він заплющив очі, зупинився. Відкрив очі. Відчуття незвичності та звукового уповільнення навколишнього не щезало. Ніби він, разом із присутніми тут людьми, був у акваріумі. Тільки замість води цей акваріум був наповнений дивним густим повітрям, в якому і тіла рухалися уповільнено, і слова лунали розтягнено, і тривали довше, а коли досягали вуха, ставали голоснішими, а потім, наче літак високо в небі, віддалялися і так само повільно стихали.