Ігор спробував закрити вуха пальцями. Закрив, подивився довкола, залишившись на мить без звука. Все стало нормальним: і люди, і вираз їх облич. Тільки по одягу можна було зрозуміти, що він перебуває в минулому столітті, по одягу та терезах, та різних базарних дрібницях.
— Товаришу лейтенант, ви п’ятдесят рублів не розміняєте? — повернулася до нього жінка з купюрою в товстих пальцях. Велике обличчя, накручене каштанове волосся, а зверху ще й шиньйончик.
— Вибачте, ні, — проговорив Ігор, прискоривши крок.
Помітив, що проходить через овочевий ряд. Хтось ненароком штовхнув його в бік і вибачився.
Ігору стало тісно і некомфортно. Побачивши прохід між рядами, він швидко перейшов на другу торгову «доріжку». Тут було менше людей, і торговки, здавалось, спокійніше ставляться до комерції. Терпляче роздивлялись людей, які проходили повз них, нічого не пропонували.
— Де рибний ряд? — запитав Ігор у бабусі, перед якою на бетонному прилавку були розкладені пучки добре помитої соковитої моркви.
— Он тама, — махнула вона рукою далі, направо. — Перед молоком і сиром.
Ігор пішов у вказаному напрямку. Власне, він туди і так йшов, але тепер його хода стала більш упевненою.
Ось уже в повітрі запахло рибою: і маринованою, і свіжою. Обидва запахи злились в один, і вітерець, схоже, дув з моря, тому був солонуватим.
— Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись! — залунав оксамитово-дзвінкий жіночий голос десь спереду.
«Вона!» — подумав Ігор і ледь не побіг вперед, та вчасно схаменувся.
Ось вже і рибні ряди спереду показалися. Під дашками прилавків висіли грона сушених бичків і тарані. Світило сонце, радісно дзвеніли мухи, купаючись у «прорибленому» повітрі. Жінка, чий голос лунав над рядом, стояла перед чотирма відкритими діжками з оселедцями. В руці тримала березовий віник, відганяючи мух, і робила це майже граційно, не дивлячись на рибу. Дивилася лише на людей і продовжувала свою торгову пісню, яка складалася з чотирьох слів: «Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись!»
— Три дунайки! — зупинилася перед нею бабуся з авоською в руці. В авосьці — кілька бурячків, головка капусти і баночка хріну.
Пісня торговки стихла. Але тихше довкола не стало.
— Лиманський глосик! Лиманський глосик! — трохи далі почувся голос, ще більш оксамитний і сильний, ніж у продавщиці оселедців.
Ігор зіп’явся навшпиньки, вдивляючись у бік голосу. Спереду черга стояла з п’яти людей. Ігор обійшов чергу і побачив рудоволосу молоду жінку, статну, високу. Можливо, вона була навіть вищою Ігоревих ста сімдесяти сантиметрів. «А може, вона на підборах?» — подумав.
— Глосик! Лиманський глосик! Ранішній улов, свіжіше не буває!!! Свіжіше тільки в морі! — продовжувала вона і водила проникливими очима за покупцями. — Гей, брюнетик! Подивись! Жінка вдома подякує!
«Брюнетиком» виявився лисуватий чоловік років п’ятдесяти, в окулярах і костюмі з краваткою, з товстим коричневим портфелем в руці. Він зупинився і підійшов до прилавка слухняно, наче домашній кролик.
— Скільки коштує? — запитав.
— Для тебе — ціна буде мені у збиток, — проговорила торговка. — За п’ять штук — п’ять рублів!
— Це ж дорожче від оселедця! — здивувався «брюнетик», але залишився стояти перед прилавком.
— Та оселедців тут ціле море! Діжки стоять. А свіженькі глосики штучками лежать! Ти спробуй такого зловити!
— Добре, візьму п’ять рибок, — кивнув чоловік і поліз у внутрішню кишеню піджака. Дістав портмоне, розкрив, перебираючи пальцями купюри різної вартості.
Торговка дістала з-під прилавка газету, розгорнула. Підкинула одного глосика на руці, спритно спіймала.
— Дивись, які красені! — сказала.
Загорнула п’ять рибин у газету. Гроші взяла. «Брюнетик» подивився на газетний пакунок з підозрою.
— Промокне ж, — сказав. — А в мене там документи бухгалтерські…
Руда торговка посміхнулася, дістала ще одну газету і щільно загорнула пакунок з рибою, простягнула покупцю.
— Тепер не промокне!
Чоловік розкрив портфель, подумав, потім знов заклацнув замок і пішов, несучи паперовий пакунок з рибою в руці.
Ігор підійшов, зробивши вигляд, що глосики і його зацікавили.
— Беріть, — звернулась торговка вже особисто до нього. — Не пошкодуєте. Дружина подякує!