— Фотоапарат маєш? — запитав «міліціонер».
— Звідки він у мене?! — знизав плечима хлопець. — Я що — фотограф?
— Скільки у вас фотоапарат коштує?
— Стільки ж, скільки у вас, — Іванко правою долонею потер чоло. — Не дешево! Може, п’ятсот, а може, і тисячу…
— Фотографувати вмієш?
— Навчуся, коли треба. Що там складного? Чіткість в об’єктиві навести та на кнопку натиснути! Мені знайомий показував!
Ігор витягнув з пачки в кишені ще десять купюр, руку з купюрами на стіл поклав, полічив сотки.
— Ось маєш, купи апарат і плівку…
— І що потім?
— Потім, коли буде час, прилаштуєшся десь поблизу дома Чагіна і будеш фотографувати тих, хто до нього приходить… Я тобі за кожний знімок буду платити… Зрозумів?
— Скільки?
— Якщо обличчя людини буде видно, то по… двадцять рублів, — Ігор помовчав, перевіряючи реакцію Іванка на запропоновані розцінки. Але Іван серйозно кивнув, очевидно, сума його влаштовувала.
— А якщо обличчя не буде видно, то нічого. Такі знімки мені не потрібні.
— Якщо хочете, зможу вам і руду Вальку сфотографувати.
— Сфотографуй, — погодився Ігор. — І її чоловіка також!
— Нащо він вам потрібний? Він же ганчірка! — поблажливо усміхнувся Іванко.
— Яка ганчірка?
— Отака: не чоловік, а рибалка… Петько-білорус його «трапочкою» називає. Весь хворобливий, не п’є зовсім.
— Зрозуміло, — зупинив балакучого господаря Ігор. — Ну все, твоє здоров’я! — гість підняв гранчак, щедро наповнений Іванком.
Випили. Ігор встав з табуретки.
— Я посплю!
— Так… я прийду, а вас, мабуть, вже не буде? — запитав Іванко.
— Не буде, — кивнув «міліціонер». — Але за кілька днів я повернусь. Як матір твою звати? Про всяк випадок?
— Олександра Маринівна…
— Маринівна?
— Можна й Мар’янівна. Дід був болгарин, звали Марин…
— А-а! — протягнув Ігор і вийшов з кухні.
Зайшов у кімнату з нерозкладним диваном. Поклав на підлогу пакунок з рибою, роздягнувся, акуратно склав на табурет форму, зверху — ремінь з кобурою і кашкет, заліз під ковдру. В роті лоскотав кислинкою смак очаківського вина. Перед очима стояла руда Валька з задерикуватим азартним вогником у зелених очах. У вухах дзвенів її голос. Тепло тіла Ігора, не знаходячи виходу з-під теплої ватяної ковдри, почало там, під ковдрою, і накопичуватися. Накопичившись, зморило його. Зморило і перенесло ніжними руками, опустило в кокон сну, звідки, відіспавшись, людина випурхує повним сил метеликом, щоби насолоджуватися до наступного сну свіжістю нового дня життя.
11
— Ти що, ще не вставав? — здивовано вигукнула Олена Андріївна, стоячи над ліжком сина. — Задихнешся ще уві сні! — вона зсунула ковдру з накритого з головою Ігора. — Скоро пів на першу!
Ігор підвів голову, подивився на матір.
— Що це в тебе погляд каламутний? — здивувалась вона. — Ти що, випив вчора?
В роті очаківське вино кислить, в голові щось невагоме хитається, заважаючи думати. Ігор знов відкинувся на подушку. Краєм ока газетний пакунок на підлозі біля ліжка помітив.
— Ось, — показав рукою. — Візьми! На обід буде…
— Та я на обід гречку варю, — промовила Олена Андріївна, але пакунок підняла, понюхала.
— Що ти до холодильника не поклав? Це ж риба?
Ігор кивнув.
— Сили не мав, — признався ледь захриплим голосом.
— Ну, полежи ще трохи, — змилостивилася мати. — Як все буде готове, я покличу! А що це за форма? — Олена Андріївна зупинила погляд на кашкеті, під яким акуратною стопочкою була складена стара міліцейська амуніція. — Роботу знайшов, чи що? Охоронцем?
— Ні, це я так, заради сміху, — відмахнувся Ігор. — У Коляна день народження був у стилі ретро…
Цього пояснення для Олени Андріївни виявилося достатньо. І вона вийшла, забравши із собою загорнуту в газету рибу.
Залишившись сам у кімнаті, Ігор встав з ліжка. Перш за все міліцейську форму до шафи сховав, а сам у спортивний костюм одягнувся, на ноги — шкіряні пантофлі з хутром всередині. Стопам відразу стало тепло і затишно, і піднялося це відчуття доброго затишку від ніг до голови. І голова заспокоїлася, все до норми повернулося. Все, окрім смаку в роті. Ігор чистив зуби хвилин п’ять. Чистив твердою зубною щіткою, згадуючи смак зубного порошку, знайденого у Івана Самохіна.
«От би розповісти Степану, — думав Ігор, дивлячись у дзеркало над умивальником і слухаючи дзюрчання цівки води. — Ні, не повірить… Якби ж то докази були!»
На обличчі з’явилася усмішка. Самовдоволена.