— Обідати! — долинув голос мами з кухні.
Щойно Олена Андріївна спробувала смаженої рибки, на обличчі в неї з’явився вираз захвату, від якого вона аж помолодшала.
— Господи! Яка смакота! Я зараз! — вона вислизнула з-за столу.
— Ти куди? — здивувався Ігор.
— Я сусідку покличу! Боже мій, яка смакота! Зовсім як у дитинстві! — примовляючи, вона квапливо вийшла в коридор.
Ігор здвигнув плечима, почувши, як гримнули вхідні двері. Поклав масла в гречану кашу. Скатав виделкою «в рулончик» засмажену рибну шкірку і поклав до рота.
«Справді, — подумав, — смачно! Але не настільки, щоб з-за столу вискакувати і кудись бігти!»
Мати повернулася з сусідкою Олею хвилинки за три. Заметушилась, ставлячи на стіл ще одну тарілку і виделку. Насипала гірку гречки, смаженого глосика поруч поклала. Оля спершу скуштувала рибу, її обличчя застигло в задумі. Тобто застигло все, окрім рота. А губи повільно ворушились, доводячи, що вона не сидить без діла. Прожувавши, тітка Оля кивнула.
— Де ж це ви таку купили? На ринку? — запитала вона. — Жива була, чи як?
— Не жива, а щойно зловлена, — пояснив Ігор.
— Як же це: щойно зловлена? Це ж морська, а поки довезеш! — усміхнулася Оля. — Це тебе, видно, продавщиця надурила! Заморожена вона була, точно!
— А смак? — з ледь помітним обуренням в голосі запитала Олена Андріївна. — Смак який!
Сусідка знизала плечима.
— Консервантів, може, додали. Зараз навкруги одна хімія! Хімія та це «гемео» штучне. Хочеш — такий смак, хочеш — інший зроблять!
Олена Андріївна важко зітхнула і опустила виделку на стіл. Ігор помітив, що настрій у мами зіпсувався. Він подивився на сусідку недобрим поглядом.
— Вибачте, тьотю Олю, що мама вас потурбувала! Ви, мабуть, чимось зайняті були… А тут через якусь дрібницю вас з дому висмикнули… Ви той… повертайтеся!
— Та чого там, все одно вийшла, — відмахнулась вона від Ігора, ніби не помітивши жодної шпильки в його словах.
І сусідка продовжила з апетитом поглинати рибу з гречаною кашею, і то доволі енергійно. Ігор доїв одного глосика і другого зі сковорідки, що в центрі кухонного столу стояла, на свою тарілку переклав.
Мати також повернулася до трапези, проте їла тепер мляво, без апетиту. Ігор кинув погляд на сусідку. Помітив, що вона вже свою рибу доїдає і на останнього глосика, що у сковорідці лежав, поглядає. Ігор встав. Забрав сковорідку зі столу, накрив її кришкою і поставив на плиту.
Знову сідаючи на своє місце, Ігор зустрівся поглядом з тіткою Олею.
— Вибачте! — вихопилось у нього. — Мама думала, що вам сподобається.
— А мені що? — набурмосилася сусідка. — Мені подобається. Я камбалу люблю!
— Це не камбала, це глосик, — виправив її Ігор роздратовано. І вона замовкла, опустивши свій погляд в тарілку з недоїдженою гречкою.
— Як садівник? — сусідка раптом повернулася до мами, бажаючи, видно, вивести розмову в бік своєї корисності.
— Та ось, пішов кілька днів тому і поки ще не повертався, — відповів за маму син. — Може, де компанію пияків знайшов?
— Так він же не п’є! — схвильовано вигукнула тітка Оля.
— Багато роботи переробив, — подала голос мати, обернувшись до сусідки. — Спасибі, що привела!
Сусідка заспокоїлася, посміхнулася. І, напевно, збагнула, що на цій гарній ноті саме час попрощатися.
Чай вони пили вже вдвох.
— Шкода, що ти мало риби купив, — проговорила раптом мати.
Ігор встав, переклав останнього глосика зі сковорідки на чисту тарілку і поставив біля мами. Вона посміхнулася, відставила чашку з чаєм убік і знову взялася до риби.
— Не дорого купив? — спитала вона, доїдаючи.
Ігор заперечливо похитав головою.
— Наступного разу більше візьму! — пообіцяв.
Після обіду Ігор підійшов до дверей сараю і роздратовано подивився на замок.
«Зламати, чи що?!» — подумав.
Та знайти підстави для переходу від думки до дії не зміг. Нічого конкретного в цегляному сараї, замкнутому на замок зниклим Степаном, йому не було потрібно. Та й сам факт присутності замка ніби говорив, що Степан повернеться, і що скарб або, принаймні, якась його частина ще там, всередині.
Мати, Олена Андріївна, увечері пішла сусідку-подругу провідати. Щоб якось згладити суперечку під час обіду про смак риби. Кликала і сина з собою, щоб він їм обом про Очаків розповів, але Ігор вигадав якусь неіснуючу зустріч біля вокзалу, і справді вирушив до вокзалу, хоч у його думках було лише одне бажання — зустріти зниклого Степана.
Поблукавши біля вокзалу, Ігор повернувся додому з конкретною думкою. Раптом пригадав, що недавно переписав львівську адресу дочки Степана з листівки, яку знайшов у коробці зі старою електробритвою.