Раннім вечором, перед тим як їхати на вокзал, Ігор зателефонував Коляну.
— Слухай! Я сьогодні на день до Львова. Під'їжджай до поїзда, розкажу тобі щось — схибнешся!
— Не можу, — відповів приятель-комп’ютерник. — Мене тут керівництво попросило одного клієнта хакернути. До півночі, мабуть, буду його пошту ламати… Він у нас під ліві документи кредит немалий хоче взяти… Давай після Львова! До речі, новий клуб відкрився! Можна продегустувати!
— Добре, — голос Ігора посумнішав. — Продегустуємо! Па-па!
Після майже безсонної ночі в поїзді, хлюпнувши собі в очі для бадьорості води в вагонному туалеті, Ігор порожнем, без речей, вийшов на перон львівського вокзалу.
Довкола метушилися люди. Миготіли сумки, валізи і наплічники. Привокзальна площа здивувала своїми скромними розмірами. Перед очима Ігора виник худенький, порівняно з київським, трамвайчик. Він із дзвоном віддалявся по прямій дорозі, що вела, вочевидь, в центр.
— Таксі не бажаєте? Недорого! — спитав його невисокий бадьорий дідусь.
Ігор витягнув з кишені куртки лист Степана. Подивився на адресу.
— На Зелену скільки буде? — запитав.
— Гривень сорок, якщо не шкода!
— А якщо шкода? — усміхнувся Ігор.
— Якщо шкода, тоді тридцять п’ять.
Старенька «Лада» тріщала і рипіла. Ігора часом підкидало — авто котилося брукованими вулицями, раз у раз переїжджаючи трамвайні рейки. Красиві старовинні будиночки лишилися позаду. Тепер вздовж дороги стояли п’ятиповерхові «хрущівки», та скоро і вони пропали. По обидва боки потяглися чи то заводські, чи то складські огорожі, а далі за ними з’явився доглянутий приватний сектор.
— Двісті сімдесят перший номер, — підказав Ігор водію.
Будинок під цим номером виглядав небагатим. Довгий, одноповерховий, на дві родини. Поріг на три сходинки і зелені дерев’яні двері зліва, і такий самий поріг, тільки сині двері — справа. Ігор підійшов до синіх дверей. Не знайшовши кнопки дзвінка, тричі постукав.
Двері відчинила молода невисока жінка років тридцяти. В джинсах і синьому светрику. Запитально подивилася карими очима.
— Ви Олена Садовнікова? — несміливо запитав Ігор.
— Так, я.
— У мене для вас лист. Від вашого батька.
Олена завмерла на мить. В її очах промайнуло хвилювання.
— Проходьте!
Вона провела його у кімнату, умебльовану акуратно і скромно. Запропонувала присісти на диван. А сама, взявши з рук Ігора конверт, відійшла до вікна. Відсунула фіранку. Аркуш паперу, списаний дрібним почерком, прочитала декілька разів. Потім, опустивши руку з листом, зітхнула полегшено.
— Я вже подумала, що сталося щось недобре, — промовила. — Він просив відразу відповісти? — Олена задумливо глянула на гостя.
— Ні. Він нічого не говорив. Попросив тільки лист відвезти…
— Він що, пошті не довіряє?
Вийшла з кімнати. Повернулась через кілька хвилин. Простягнула складений вчетверо аркуш паперу, видертий із зошита.
— Передасте йому, — сказала. — Він як? Здоровий?
Ігор кивнув.
— А фотографії його у вас з собою немає?
— Фотографії? — здивовано перепитав Ігор. — Ні…
— А чому він саме вас попросив приїхати? — продовжувала допитуватись Олена. — Ви з ним приятелюєте? Чи він вам заплатив?
— Та ні, він живе у нас… Ми з ним… ну майже друзі…
— Чого ж він у вас живе?
— По господарству допомагає, — пояснив Ігор. — Ми з матір’ю самі не даємо ради…
— З матір’ю?! — перепитала жінка і якось дивно кивнула, ніби їй все стало зрозумілим.
Ігор, помітивши це, скривив губи, розуміючи, про що вона подумала. Але щось їй доводити бажання не мав. Навпаки, виникло бажання їй кілька питань поставити, тільки якось невчасно, напевно, це бажання з’явилося.
— Ви в Києві буваєте? — запитав Ігор.
— Я? В Києві? Ні! — вона заперечливо хитнула головою. — Що мені там робити?
— Заїхали б, — Ігор знизав плечима, — батька б провідали, в нас би погостювали, хоч ми не в самому місті живемо. Ви батька давно не бачили?
Очі Олени стали круглими. Вона на мить завмерла.
— Давно? — промовила вона повільно. — Мені здається, я його ніколи не бачила… Хоч це і неправда. Він приїздив декілька разів, коли ще мати була жива. Останній раз років п’ятнадцять тому.
— Вибачте, — Ігор опустив погляд. — Я не знав… Мені не треба було питати…
— Мені скоро на роботу… — промовила Олена вибачливим голосом.
Ігор встав з дивану, попрощався і вийшов у коридор. Там вони з хвилину мовчки дивилися одне на одного.