Выбрать главу

— Де ви ночувати будете? — раптом запитала Олена. — Я вас залишити не можу…

— Не треба, я сьогодні відразу повертаюся, — відповів Ігор.

— Невже ви лише, заради листа приїхали?

— Ну, я ще місто сьогодні подивлюся… До вечора часу досить!

— Так, місто у нас гарне, — погодилась молода жінка.

Ігор йшов вниз вулицею, впізнаючи будинки і паркани, повз які проїжджав на старенькій «Ладі» півгодини тому і відчуваючи спиною погляд цієї молодої гарної жінки, яка так дивно відреагувала на привезений Ігорем лист. Зрештою, чому дивно?! Адже вона передала Степанові відповідь. На аркуші паперу без конверту. Дійшовши до п’ятиповерхових «хрущівок», Ігор зупинився і вийняв згорнутий вчетверо аркуш. Якщо би лист був у конверті, навіть в незаклеєному, він би, напевно, не став би його читати. Але конверта не було, змісту листа Степана до дочки Ігор не знав. Можливо, її відповідь хоч трошки прояснить наміри Степана?

Хлопець розгорнув аркуш.

«Все може бути. Олена» — ось і вся її відповідь на лист!

Цілий день блукав Ігор старовинними вуличками Львова. Заходив у костели, в магазини. Не маючи чим зайнятись, навіть підстригся за тридцять гривень у маленькій перукарні. Останні дві години свого перебування в місті провів на вокзалі. Тільки там і згадав, що жодного сувеніру не купив для матері.

А зранку над Ірпенем знову світило сонце. І тільки калюжі на дорозі свідчили про нічний дощ.

Найперше Ігор передав Степанові записку від дочки.

— Як там вона? — поцікавився садівник.

— Нормально, — Ігор знизав плечима. — Вона на роботу поспішала, тому ми нормально поговорити не встигли.

— Вона сама живе?

Ігор замислився, згадуючи кімнату, коридор, пантофлі в коридорі.

— Та ніби сама, — сказав.

Степан кивнув головою. Потім прочитав записку. Ігор із подивом помітив, що коротка відповідь викликала посмішку у садівника. Світлу, майже дитячу, посмішку.

— Ну, слава Богу, — видихнув садівник, переводячи погляд на хлопця. — Виходить, вона не проти…

— Не проти чого? — перепитав Ігор.

— Не проти переїхати до мене, — пояснив Степан.

— Сюди? — Ігор сторопіло обвів поглядом цегляний сарай.

Степан розсміявся.

— Ну, ти мене іноді дивуєш! — сказав він. — Ти знай своє місце! Аванс отримав? Тепер ти — мій садівник!

— Та я ж не вмію…

— Та я пожартував щодо садівника. Не бійся! В тебе тепер інше завдання! Відпочинь з дороги. А потім з’ясуй, чи не продається де-небудь поруч дім, а краще — зразу два, і щоб були поруч. Зрозумів? Я також розпитаю. Може, вдвох і знайдемо!

Ігор кивнув. Його погляд зупинився на лівій руці Степана. Він згадав, що бачив її забинтованою, але зараз бинта не було. Степан помітив погляд Ігора і підняв ліву руку. Сам оглянув зайодовані садна.

— Іноді навіть старих друзів треба вдарити, — сказав він. — Щоби не забувались. Ось і мені довелось… Пашка-ювелір забув, що ми один одного тридцять років знаємо. Не ту ціну спочатку за наш скарб запропонував. Але потім виправився.

До обіду Ігора справді розморила втома, і він приліг. Довго не міг заснути. Думав про Степана і його дочку, про гроші, отримані від якогось Пашки-ювеліра, про те, що Степану тепер потрібні два будинки і бажано де-небудь поруч. Дивне відчуття не покидало Ігора — відчуття, неначе Степан справді був його родичем, родичем, про якого майже нічого йому, Ігореві, невідомо.

А на вулиці раптом задощило. І повітря наповнилось осінньою вологою. І монотонний неголосний шурхіт дощу по ще не опалому листю дерев, які росли за вікном, заколисав Ігора. І він нарешті заснув, згадавши ще раз гарне сумне обличчя Олени, її довгий погляд на прощання в тісному коридорчику будинку на вулиці Зеленій.

12

Степан зранку зайнявся парканом. Він перебував у доброму гуморі і, видно, вирішив поліпшити настрій Олені Андріївні або просто компенсувати свою відсутність ударною працею. Об’єкт для праці він вибрав сам.

— Паркан щось благенький став, — сказав він за сніданком. — Я вчора, коли зачиняв хвіртку, помітив, як по ньому наче хвиля побігла. Видно, кілька стовпців підгнили!

Мати кивнула, в очах — вдячність.

— Гарні у вас терези! — Степан кивнув на підвіконня. — Скільки дивлюсь, щораз про своє життя думаю…

— Це ще бабусині, — відповіла мама. Також з любов’ю глянула на мідні шальки. — Вона їх все життя із собою возила. І в евакуацію в Сибір, коли війна була. І назад. Зате прожила майже дев’яносто!

Степан подивився задумливо на маму.

— Хороша ви жінка, — сказав.