І, допивши чай, пішов на обстеження дерев’яного паркану. Походив біля нього і з двору, і з вулиці. Ігор, який залишився на кухні з другою кружкою чаю, з цікавістю спостерігав за робочим запалом садівника з вікна. Спостерігав, поки Степан не заглянув у дім.
— Три стовпці міняти потрібно, — сказав діловито. — Це гривень сто п’ятдесят буде!
Ігор здивувався.
— Що, купувати потрібно?
— Ну не красти ж! — розвів руками Степан. — Тут неподалік один чоловік будівельні матеріали з двору продає. Там стовпці також є.
Ігор, все ще дивуючись, пішов до своєї кімнати, дістав з отриманої від Степана ж пачки двохсотгривневу купюру.
— Я здачу поверну, — пообіцяв Степан.
Знову залишившись один, піддався Ігор осінньому настрою і засумував. На небі сіро, хмарно. Дощу не буде, але й сонця не передбачається. А будь-який день, хоч похмурий, хоч теплий потребує повноцінного наповнення, інакше можна цю дату з життя просто викреслити. Ігореві не хотілося нічого з життя викреслювати. Він розумів, що врешті-решт це він наповнює дні свого життя подіями або бездіяльністю. Отже й відповідає за це сам.
І пригадався йому «паралельний» Очаків і його мешканці. Ось де в нього адреналін в голову бив. Там — життя, хоч і там осінь. А тут?!
Подзвонив Коляну на мобільний. Запитав про плани на вечір.
— Шо, випити хочеться? — здогадався приятель.
— Ну не просто випити, а дещо тобі розповісти!
— Під’їжджай на шосту. Сядемо де-небудь! — охоче погодився на зустріч Колян. — Я теж оповідки маю, я тут одну справу на дві штуки баксів провернув. Не відриваючи пальців від «клави»!
Після телефонної розмови з приятелем Ігореві стало веселіше. Залишилось якось дотягнути до вечора. Хоча, навіщо чекати? Можна й раніше до Києва вирушити і прогулятись де-небудь. Київ — місто велике, в ньому час летить зі швидкістю звуку. Не встигнеш вулицею пройтися, а вже вечір!
Ігор вже виходив з подвір’я, коли його гукнув Степан:
— Може, сходимо і заберемо стовпчики? — запропонував садівник.
— Не можу, запізнююсь! На зустріч їду до Києва! — відтарабанив Ігор, котрому зовсім не хотілося допомагати Степанові ремонтувати паркан.
«Сам знайшов собі роботу, нехай сам і робить!» — подумав він, вже віддаляючись від свого двору.
Маршрутка вирушала до Києва «по мірі заповнення». Так відповів водій Ігореві на його запитання: «Коли поїдемо?» Ігор роздратовано глянув на десяток вільних місць у мікроавтобусі. Час був спокійний, якраз посередині між ранішньою тиснявою і вечірнім часом «пік». Зараз тільки пенсіонери і нероби катаються. Ігор, звісно, відносив себе до нероб. До пенсіонера йому було ще далеко. Він почав визирати з вікна маршрутки, подумки підганяючи пенсіонерів і нероб, котрі планували в цей час в місто їхати. Півгодини минуло, доки останнє місце в маршрутці було зайняте молодою жінкою з комп’ютерною сумкою, котру вона акуратно поклала собі на коліна. Водій, видно, також чекав з нетерпінням останнього пасажира, і зразу завів двигун. Маршрутка поїхала.
Остання пасажирка, яка зайняла місце попереду біля дверей, оглянулась і уважним поглядом провела по обличчях інших пасажирів. Ігореві її погляд зразу видався підозрілим.
Неначе для того, щоб підтвердити свою химерність, жінка дістала із сумки теку, видобула звідти якісь папери і пакет з дешевими кульковими ручками. Почала «одягати» ручки на кожний аркуш паперу. Потім перерахувала аркуші з ручками і знову оглянулась на інших пасажирів, не звертаючи уваги на запитальний погляд Ігора.
«Вона нас порахувала!» — подумки гмукнув Ігор, згадавши фразу зі старого мультика.
Маршрутка тим часом виїхала з Ірпеня. Дорога вирівнялась. По обидва боки від шосе замиготіли сосни.
— Панове пасажири, — сказала раптом жінка добре поставленим голосом торгового агента. — У вас зараз з’явилась можливість виграти корейський порохотяг. — Будь ласка, заповніть ці анкети, — вона показала панам, що звели на неї погляди, пачку анкет з ручками. — Це офіційне маркетингове дослідження.
І ручку потім можете залишити собі.
Вона підвелась, протягнула кожному по анкеті. Найдивніше, що всі пасажири простягнули руки, щоби отримати ці анкети. І Ігор, як і всі, автоматично взяв те, що давали, і вже перевів погляд на анкету, зовсім забувши про свої підозри щодо цієї дами.
Прізвище, ім’я, адреса, емейл, телефон, зарплата за місяць, кількість пенсіонерів у сім’ї, метраж житлової площі.
«Нічого собі! — здивувався подумки Ігор. — Може, їй ще й ключ від дому до анкети прикласти?!»
Він простягнув анкету з ручкою жінці.