Відчуття несподіваного, не цілком усвідомленого неспокою зупинило Ігора на хвилину. Він обмацав кишені гімнастерки, опустив долоні до галіфе, правою рукою відчув кобуру з пістолетом і тільки після цього пальці лягли на пачки радянських рублів, що відразу заспокоїло нічного мандрівника в часі, і він продовжив свій шлях.
Щойно попереду з’явилось знайоме легке світло за парканом винзаводу, і ліхтарна лампа, яка освітлювала майданчик перед ворітьми, в лівій кишені галіфе зацокав-заворушився золотий годинник, ніби в ньому була запрограмована функція вібрації, як у мобільних телефонах.
Ігор ледь прискорив крок, прикипівши поглядом до воріт.
«Зараз виїде машина, — подумав. — А потім вийде Іван з краденим вином…»
Ворота, до яких залишалося ще метрів триста, прочинилися, і на майданчик вийшов, скрадаючись, Іван Самохін. Зупинився, роззирнувся довкола, поправив міх з вином на правому плечі. Озирнувся, махнув рукою сторожу і пішов у напрямку міста, геть від Ігора.
Ігору здалося, що темрява ось-ось поглине Іванка, зробить його невидимим і захищеним, і тоді не знайде він, Ігор, нічний Очаків. Він перейшов на майже спортивну ходьбу, стримуючись, щоб не побігти, лише з однієї причини — Ігор не був певен у тому, що, біжучи, зможе тримати рівновагу, а не впаде на землю. Удари твердих підошов чобіт об дорогу, що пришвидшували свій ритм, підганяли Ігора. Він уже розмірковував легше і ясніше, ніж раніше. Пригадав собі і кімнату в домі Івана, в якій кілька разів засинав, і лише один раз прокидався. Очі ледь розрізняли спину Іванка, Ігор нервував і нарешті побіг.
— Іване! — крикнув на бігу.
Іван Самохін зупинився, зробив крок убік і аж тоді озирнувся. Помітивши людину, яка бігла до нього, він відкинув міх з вином під дерева, що росли поряд, і навіщось підняв руки.
— Ти що? — подивився на його перелякане обличчя Ігор, зупинившись.
— Ой, — хлопець витер долонею піт з чола. — Ви мене налякали, товаришу лейтенант!
Він поліз під дерево, дістав міх з вином, звично закинув його на праве плече.
— Що то вас так довго не було? — сказав він.
— Як довго?
— Дня два, напевно…
Ігор не відповів.
— Тобі не набридло вино красти? — запитав замість цього.
— Береженого Бог береже, а всіх інших — міліція, — видихнув Іванко. — Ходімо до мене?
— Куди ж іще? — гмукнув Ігор.
— Я вам там нафоткав, тільки проявляти і друкувати не вмію. Треба в салон-фотографію йти…
— Добре, підеш, — Ігор наздогнав Івана і йшов поряд з ним, заспокоївшись і рівно дихаючи.
— Я не піду, — сказав тихо хлопець. — Фотограф — єврей, він потім Фімі скаже, що я його з друзями таємно фотографував…
— Чому ж він скаже? Вони, що близькі знайомі?
— Ні, тому що єврей.
— А ти що, не довіряєш євреям? — здивувався Ігор.
— Хто ж їм довіряє? Он у нас головний технолог був Юхим Нафтулович, так заарештували ж його як шкідника і посадили!
— Дурниці говориш, — Ігор на ходу емоційно хитнув головою. — Може, ти ще й негрів не любиш, бо вони чорні?
— За що мені їх не любити? — відповів Іван. — У нас в Очакові негрів нема, виходить, не любити їх нема за що!
— Залізна логіка, — усміхнувся Ігор. — Ти багатьох сфотографував?
— Десь сімох… і окремо ще Вальку.
Розмова обірвалася. Хвилин десять вони йшли мовчки, поки Іван не відкрив хвіртку у свій двір, а потім і двері в будинок.
Присівши на диван з високою спинкою, Ігор стягнув чоботи. Тим часом Іван зайшов до кімнати зі склянкою вина.
Ігор у два ковтки випив його, кивнувши замість «дякую».
— Чи правда, що міліціонерам будуть міняти форму? — раптом прошепотів Іванко.
Ігор насторожився.
— Звідки ти знаєш?
— По радіо говорили.
— Говорили, отже, будуть, — трохи напружено відповів Ігор. — Якщо до дев’ятої не прокинусь — розбудиш! Фотосалон коли відчиняється?
— А у нас все, крім базару, відчиняється о восьмій, а базар — о шостій, — промовив Іван. — Тільки ви цю плівку краще в іншому місті проявіть, у Києві. Тому що майстер все одно скаже Фімі й усім іншим, що їх міліція фотографує. Ось, візьміть! — Іван простягнув Ігореві фотоплівку, поклав її на простягнуту долоню і вийшов.
Ігор покрутив у руці маленький чорний тубус, всередині якого ховалась від світла непроявлена плівка, покрутив та й запхав в кишеню галіфе.
Дивовижно дзвінкий ранок розбудив Ігора близько шостої. З вулиці було чути швидкі кроки перехожих, грюкали двері, рипіла дерев’яна підлога. Коли Ігор узув чоботи і трохи потупцював у них, щоб ногам стало зручніше, в кімнату заглянув вже одягнений Іванко.