— Круто! — Колян перевів палаючий погляд на приятеля. — Уявляєш? Ніч у мавзолеї! Темрява, ти і Ленін! Га?
Ігор здвигнув плечима. Він думав зовсім про інше.
— Може, все-таки, покажеш?
— Ні, на голодний шлунок я тобі нічого показувати не буду! — повторив і, ще раз подивившись на оголошення, рушив далі.
Хвилин за п’ять вони увійшли в кафе «Борщик».
— Що тобі замовити? — запитав Ігор, розуміючи, що тепер Колян буде з насолодою тягти волинку, спостерігаючи за його дружньо-роздратованим виразом обличчя, на якому читалася шалена цікавість, що вимагала негайного погамування.
— Так! Отже, салат «Столичний», окрошку і компот! — висловив свої побажання Колян. Ігор одразу передав замовлення офіціантці. Собі нічого не замовив. Сів навпроти Коляна.
— А ти що, їсти не будеш? — здивувався Колян.
— Я вже ситий твоїм голодом і своєю цікавістю! — натягнуто посміхнувся Ігор. — Ну?! Ти мені покажеш?
— Добре, тримай! — Колян простягнув йому аркуш паперу.
Ігор розгорнув скручений трубкою аркуш. Роздруківка була чорно-білою, точніше — сіро-білою, але достатньо чіткою. Плеча Степана не було видно, натомість з’явились слова і малюнок. Літери, нерівні, тремтячі, здавалося, ось-ось знову розсиплються на хаотичні купки крапок.
«Очаків 1957. Будинок Юхима Чагіна», — прочитав Ігор. Під словами зображено якір.
— А де це — Очаків? — спитав Ігор.
— Ти що, не знаєш? — здивувався Колян. — На Чорному морі, десь між Одесою та Кримом. Там ще поряд острів Березань є, на якому лейтенанта Шмідта розстріляли! Чи ти про броненосець «Потьомкін» також нічого не чув?
Ігор кивнув, уявивши приблизне розташування цього містечка на карті України.
— А він що, справді не знав, яке татуювання йому зробили? — поцікавився Колян.
Ігор посміхнувся. Тепер цікавість охопила його приятеля — комп’ютерника.
— Угу, не знав.
За півгодини вони розпрощалися.
— Гей! Ти не забудь, що у мене за два тижні день народження! Чекатиму тебе з подарунком, — крикнув навздогін приятелю Колян.
— Нагадаєш — прийду! — пообіцяв той, оглянувшись.
Перш ніж сісти в маршрутку, купив буханець «Дарницького» хліба.
У маршрутці раз у раз позирав на роздруківку з відтвореним на компі татуюванням. Уява збуджувала його думки, і навіть «Шансон» не міг тепер відволікти його увагу. В Київ він їхав з одною загадкою, а додому в Ірпінь повертався з другою. Точніше, з тією ж загадкою, але тепер вже більш конкретною і тому більш цікавою і захоплюючою.
Відчинивши хвіртку, Ігор одразу повернув за будинок, до госпблоку. Степан сидів на ослінчику під стіною. Сидів і читав книжку.
— Що читаємо? — поцікавився Ігор.
— Та так, про війну — відповів Степан, підводячись.
Книжку він закрив і поклав на ослінчик обкладинкою вниз, ніби не хотів, щоб Ігор побачив назву і автора.
— А я ваше татуювання прочитав! — вихопилося в Ігора по-хлоп’ячому хвалькувато.
— Та ну! — здивувався садівник, — І що там?
Ігор простягнув йому роздруківку.
— Очаків, тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий, будинок Юхима Чагіна, — повільно вголос прочитав він і завмер, закам’янів. Погляд його зупинився на роздруківці.
Ігор стояв і чекав на яку-небудь конкретну реакцію садівника.
— Ти йди, — сказав йому несподівано холодним тоном Степан. — Хочу побути на самоті! Подумати!
— Мислитель! — ледь чутно зневажливо буркнув Ігор і пішов геть. Зайшов у будинок, залишив пакет з хлібом на кухні. Кинув погляд на старі терези на підвіконні. В одній шальці стояли гирки: від легкої двадцятиграмової до товстушки в два кіло. У другій шальці, що піднялась догори, лежала розрахункова книжка для оплати за електроенергію, притиснута гиркою, ніби ця книжка могла злетіти. Ці терези були свого роду особистим робочим столом матері. Вона залишала на шальках потрібні їй документи та папери, а коли готувала, перевіряла вагу продуктів, хоч, напевно, і без зважування могла відрізати рівно сто грамів масла або всипати в миску двісті грамів борошна.
Ігор налив собі склянку молока і пішов у вітальню дивитися телевізор. На «Новому каналі» якраз якийсь детектив показували. Зазвичай Ігор дивився фільм до кінця, але сьогодні все йому здавалося нецікавим. Все, крім загадкового татуювання. Хвилин п’ятнадцять промарудився перед телеекраном, знову взувся і вийшов надвір. Підійшов до цегляного сараю, зазирнув усередину. Але Степана там не було. Не було його ні в саду, ні на городі.