— Передайте йому вітання від Ірини Володимирівни, він нам обіцяв прислати когось, перед дітьми виступити…
— Я передам, — пообіцяв Ігор.
Дама в ратиновому пальті продовжила свій шлях, а Ігор, дивлячись їй у спину, вдихнув повні груди повітря.
«Начальник міліції чи хто, цей Петро Миронович?» — подумав він і встав з лавки.
Знов пройшовся алеєю. Озирнувся. Рудої Вальки, як її називав Іван Самохін, досі не було. Гарний настрій, стан очікування свята, зустрічі почав потихеньку гаснути. З’явилася нервовість.
— Ще рази два пройдуся алеєю і назад, — вирішив він.
І, розвернувшись, повільно закрокував до базару. Алея раптом видалася йому надто багатолюдною.
Назустріч йшли два армійські офіцери, за ними — ще якісь люди. Офіцери, на ходу розмовляючи, віддали йому честь, він козирнув у відповідь. Козирнув так чітко, наче робив це кожен день багато разів. Сам собі здивувався.
— Ви ніби й не раді? — зупинилася перед ним жінка в хустці. Її очі були на диво знайомими.
Ігор зазирнув в ці очі і широко посміхнувся.
— Ви так замаскувалися! Не впізнав! Вибачте!
— А мені маскуватися легко, — розсміялася рибна торговка. — Волосся сховала під хустку і все — ніхто мене не знає, ніхто не бачить. А якщо не сховати, то у всіх на очах… Присядемо? — вона вказала на найближчу лавку, й одразу, поправляючи своє бежеве пальто, що доходило лише до колін, сіла сама.
— Я боявся, що ви вже не прийдете, — признався Ігор, закладаючи ногу за ногу.
— А ви сьогодні вже когось арештували? — пожартувала Валя.
Ігор заперечливо похитав головою.
— Не люблю арештовувати, — сказав він, підлаштовуючись під її жартівливу інтонацію. — От вас залюбки арештував би, але лише для себе особисто!
— Який сміливець! — вона усміхнулася знову. — Куди ж ви мене, заарештовану, подінете?
Ігор знизав плечима.
— Не у в’язницю, звичайно!
— І на тому дякую! Ви давно у нас в Очакові?
— Ні, я наїздами… у відрядженні…
— Тоді зрозуміло, чому ви такий сміливий! Ті, хто у відрядженні, завжди сміливі, тільки не у себе в місті! Це я знаю! Якби були очаківським, сто разів би подумали перш ніж до мене заговорити…
— Невже вас очаківські міліціонери бояться?
— Не мене, — Валя поправила хустку і сховала пасмо рудого волосся. — А мого характеру! Бо я що, жінка як жінка!
— Давайте прогуляємося! — запропонував Ігор. — Місто мені покажете. Адже я тут нічого не знаю.
— Ні. Місто нехай вам місцеві міліціонери показують! — Валя підвелася з лавки і озирнулася довкола. — Можемо до коси прогулятися, там малолюдно.
— Добре, — погодився Ігор.
Вони повільно йшли через парк, потім вуличкою повз низенькі одноповерхові будиночки, у вікнах яких вже світилося. Вечір запалив не лише вікна: на перехрестях горіли й ліхтарі. Жартівлива розмова ні про що тривала так само поволі, як і їх прогулянка. Ігор не зауважив, як вони проминули останню вуличку, і на узбіччях з’явились городи. Потім виринули із сутінків кілька дерев. Вітер залопотів їхніми листочками. Ігор подивився вгору. Кілька зірок вже прокололи небо і крізь отвори, які вони зробили у пітьмі, світили вниз. Ігор знайшов долоню Валі, ніжно взяв її у свою, ніби боявся, що жінка забере руку. Але Валя не забрала. Тепер вони йшли, тримаючись за руки і не дивлячись одне на одного. Ніби насолоджувались нічною прогулянкою, і цього їм було досить.
За півгодини Ігор почув море. На невидимий берег накочувалися хвилі. Долоня Валі стала гарячою. Ігор стиснув її, не дуже сильно, і відразу почув потиск Валі у відповідь. Міцний, майже чоловічий.
— Тут обережніше, — попередила Валя, скеровуючи його вправо.
Вони спустились по вузенькому ярку. Під ногами був пісок, по якому ковзали ноги, тягнучи тіло вниз.
Вже стоячи біля моря, Ігор озирнувся назад і побачив над головою скелю, що звисала над вузенькою смужкою пляжу.
Валя сіла на пісок. Ігор присів поряд. Обняв її за плечі. Вона притулилась до нього.
— З вами сидіти добре, приємно, — промовила вона. — У вас є пістолет, та й форма вам до лиця!
— Можна вас поцілувати? — повернувся Ігор обличчям до молодої жінки.
— Ні, — відповіла Валя, — я не цілуюся з тими, з ким на ви.
— Ми з вами то на «ви», то на «ти». Давайте перейдемо на «ти»! — рішуче запропонував він.
— Для цього треба на брудершафт випити, а ви, певно, не маєте що випити!
— Не маю, — погодився Ігор, його голос став сумним.
Валя рукою торкнулася його плеча, ніби хотіла пожаліти його.
— Якісь ви всі нерішучі тепер, після війни, — промовила Валя. — Мабуть, всі сміливці загинули, а залишилися… — вона поблажливо посміхнулась.