Поблукавши ще з півгодини базаром, скуштувавши домашньої ковбаси, малосольних огірочків і свіжого сала, Ігор вибрався через бічний вихід на більш спокійну вуличку, зайшов у знайому чарочну, де випив склянку газировки, і рушив далі, до будинку Фіми Чагіна.
Ноги ніби самі вивели його туди, до цього дому. А може, це були не ноги, а чоботи, які виявилися разом з міліцейською формою в стіні будинку Фіми Чагіна? Може, чоботи захотіли «додому»?
Ігор усміхнувся. Він стояв на вулиці навпроти воріт, дивився на поріг дому, на двері. І раптом двері відчинилися, і на поріг з цигаркою в роті вийшов сам Чагін — молодий, напевно, ровесник Ігора. Вийшов і втупився в міліціонера, який стояв на вулиці навпроти хвіртки. Ігора ніби паралізувало. Він розумів, що треба йти геть, але ноги його не слухались. А Чагін тим часом підійшов до воріт, втупившись в обличчя Ігора гострим неприємним поглядом. Потім затягнувся цигаркою, демонстративно витягнув її з рота і загасив об стовпчик, на якому трималася хвіртка. Після цього двома пальцями — щиглем — метнув недопалок на дорогу.
Ігор нарешті прийшов до тями. Він опустив погляд, ховаючи обличчя, і пішов геть. Авоська з рибою гойдалась у правій руці й била по коліну. Він не обертався, відчуваючи спиною погляд Фіми Чагіна.
Тільки коли звернув за ріг на другу вулицю, сповільнив крок.
Пізнім вечором повернувшись із побачення з Валькою, під час якого лише мить відділяла його від першого справжнього поцілунку, він сів до кухонного столика і знову відволік Івана від підготовки до вступу на винороба.
Іван виклав на стіл п’ять касет. Обличчя виражало тупе самовдоволення, яке буває інколи у селян після продажу хворої худоби за ціною здорової.
Ігор видав Івану сто рублів на нову плівку і ще двісті «преміальних». Самовдоволення на обличчі Івана перетворилося на тихий захват і гордість.
— Я тепер тиждень буду на ранковій зміні, — промовив він, ховаючи гроші до внутрішньої, «напузної» кишені виношених спортивних штанів фіолетового кольору.
— Ти побільше фотографуй, — спробував Ігор остудити Іванів захват.
Іван кивнув, обличчя його посерйознішало.
— А можете принести кілька перегорілих лампочок? Бо я випадково розбив одну, яка в нас була…
— Для чого ж тобі перегорілі лампочки? — здивувався Ігор.
— Мама шкарпетки і панчохи штопає, так зручніше — на лампочці.
Розмова, як і залишки вечірньої бадьорості, була знову «запечатана» двома склянками білого сухого. Ігор роздягнувся, склав форму на табуреті, біля його ніжки поклав на підлогу авоську із загорнутими в газету глосиками і ліг на диван.
16
Ігор виринув зі сну близько полудня, почувши крізь прочинені двері кухні життєрадісне мугикання матері та апетитні пахощі смаженої риби.
В спортивних трусах, босий, Ігор заглянув на кухню.
— Дякую, синочку, — Олена Андріївна відірвала погляд від шиплячої сковорідки.
— Я ж обіцяв, — кивнув Ігор. — Сподіваюсь, цього разу ти сусідку на обід не кликала?
Мати заперечливо похитала головою.
— Степан прийде, — додала вона. — Він собі костюм купив.
— Костюм?! — думки Ігора заклинило на цій новині. — Костюм для обідів? — уста Ігора склалися в єхидну посмішку.
Мати, здавалось, образилась за Степана.
— Тобі, до речі, я перший костюм на випуск купувала! А є люди, які жодного костюма в житті не зносили!
Ігор здвигнув голими плечима.
— Я нічого не маю проти костюмів, — відказав він спокійно. — Хочеш, я також костюм одягну на обід, щоб глосиків їсти?
— Дай спокій зі своїми жартами! — без злості відмахнулась мати і почала перевертати на сковорідці рибу.
Через півгодини глосики танули в роті. Варена картопля з кропом і мариновані огірочки склали смаженій рибі смачну компанію. Степан прийшов на обід не в костюмі, а в своєму звичайному одязі. Проте Ігор зауважив, що садівник старанно поголився перед цією спільною трапезою. «Отже, — подумав тоді Ігор, — запрошення за хазяйський стіл для нього щось таки означає!» Виховання тут явно нічого не важило — хто міг дати йому пристойне виховання? Друзі незрозумілого батечка чи одеські родичі?
— Новини від дочки є? — спитав мимохідь Ігор, досипаючи в свою тарілку вареної картоплі.
Степан обернувся до нього, звівши брови.
— Настане час — будуть новини, — коротко відповів він.
Олена Андріївна поклала Степанові на тарілку ще шматочок риби.
— Дякую. Досить, досить мені, — запротестував він.
— Дочка ваша не одружена? — обережно поцікавилася господиня.