І раптом — три фото з базару, з рудою Валькою. На одному вона нахвалює комусь свою рибу. На другому розмовляє з невисоким чоловіком з винуватим виразом обличчя.
— Яскравий типаж! — пролунав зліва голос фотографа.
Ігор озирнувся, відірвавшись від перегляду.
Ігор-фотограф показав пальцем на Вальку.
— Руда, напевно, — сказав він, відпивши кави.
— Звідки ви знаєте? — здивувався відвідувач.
— Риси обличчя, — спокійно пояснив фотограф. — У всіх рудих особливі риси обличчя і міміка інша: широка, нахабна.
Ігор замислився. Намагався пригадати: чи є в нього серед знайомих руді? Серед сьогоднішніх знайомих?
— Це хтось з родичів? — поцікавився фотограф.
— Так… тобто не мої родичі, а знайомого, — Ігор думав про своє, тому відповідав плутано.
— Гарні фотознімки, — продовжував господар студії. — Якщо б це був старий сімейний альбом… Можна було б навіть заробити на них.
— Як заробити? — прийшов до тями Ігор.
— Є клієнти, яких цікавлять сімейні фотоархіви…
— Це не сімейний, — видихнув Ігор, знову перебираючи фото. Він розсортував їх перед собою на столику. За цей час згадалося йому ім’я вилицюватого чоловіка, якого Іван сфотографував чотири рази, — Йосип. Вони з Іваном бачили його того вечора, коли він виходив від Чагіна.
— У мене ще п’ять плівок є, — Ігор перевів погляд на фотографа. — Тільки дорогувато виходить — п’ятсот баксів…
— Я реактиви не виливав, — фотограф посміхнувся очима. — Тільки за папір треба буде заплатити. Плівки такі самі?
Ігор виклав на скло столика п’ять касет.
— Гривень триста, — промовив фотограф. — Папір німецький.
— Згоден, — кивнув Ігор.
Вже вдома, в своїй кімнаті, поставивши на тумбочку настільну лампу, Ігор роздивлявся фото крізь збільшувальне скло. Роздивлявся і відчував, як його раз у раз лихоманило — настільки знайомими здавалися і люди, і будинки, і навіть дерева на фото. Збільшений лупою Йосип був подібний обличчям на садівника Степана, але й руда Валька, яка була на фото чорно-білою, чимось нагадувала Ігореві і колишню дівчину Коляна Аллу, і продавщицю кіоску біля ірпінського автовокзалу, де він завжди замовляв собі «три в одному».
— Я просто змучився, — сказав собі Ігор, позіхнув і, сховавши фото назад у конверт, вимкнув лампу. Вимкнув і пригадав прохання Іванка: привезти йому перегорілі лампочки для штопання шкарпеток. Уста Ігора самі посміхнулись.
17
Уранці в будинок зайшов Степан, попросив Олену Андріївну поправити вузол краватки. Саме за цим заняттям і застав обох Ігор, вийшовши з кімнати в коридор.
Степан у новому костюмі виглядав, на думку Ігора, дуже дивним. Обвітрене, засмагле, вилицювате обличчя здавалося на тлі новенького сірого костюма чимось стороннім. Та й вираз обличчя садівника ніби підкреслював рацію думок Ігора — невпевненість читалася і в очах Степана, і на устах, тонких та нечутливих, застиглих між посмішкою і її протилежністю.
Олена Андріївна після кількох невдалих спроб підтягнути вузол краватки до застібнутого верхнього ґудзика сорочки важко зітхнула і опустила руки.
— Неправильний вузол, — сказала вона і похитала головою.
Губи Степана напружилися ще більше. Він незадоволено і водночас розгублено подивився на Ігора, який спостерігав за ними.
— А ви можете перев’язати? — нарешті промовив він. — Я, напевно, забув… Не кожен рік краватку одягаю…
Олена Андріївна нерішучими рухами розв’язала, розпустила краватку і підняла комірчик сорочки Степана. На мить зупинилася, а потім її руки самі почали вив’язувати краватку в вузол, а вона ніби просто спостерігала за руками, дивуючись, що вони досі пам’ятають, як в’язали краватку на сорочці чоловіка.
— Ну ось, тепер добре, — мама Ігора відступила на крок.
Полегшення проявилося на обличчі Степана метушливою усмішкою: він зазирнув у ванну кімнату, подивився на себе у дзеркало і швидко вийшов.
— На побачення поспішаєте? — не без єхидства запитав Ігор.
— Ні, — Степан кинув на хлопця пронизливий погляд. — Пройдусь містом…
Садівник, не чекаючи на продовження розмови, швидко рушив до дверей і зник за ними.