На вулиці вже сутеніло. У воротах Ігор зіштовхнувся зі Степаном. Той здивовано втупився в хлопця, оглянув його іронічним поглядом з голови до ніг, доторкнувся рукою до кобури.
— Гуляєш, — гмукнув він і, посміхнувшись, зайшов на подвір’я. — Гляди, не звикни до ментовської форми! Потім важко відвикнути! — догнав Ігора голос садівника вже біля хвіртки.
Білі стовбури беріз створювали ілюзію розсіяного світла. Там, де гайок переходив у хвойний ліс, починалась темрява і вже панував морок вечора, що опустився до самої трави.
— О! — вигукнув здивовано Колян, який сидів біля вогнища. — Ретро-паті номер два?
— Угу, — кивнув Ігор і, присівши поряд з квадратом клейонки, що виконувала роль пікнікового столу, витягнув принесену пляшку. — Тільки вибач, доведеться перейти на горілку домашнього виробництва.
— Сам гнав?
— Ні, сусідка постачає, подруга матері.
— Сусідка не отруїть! — Колян простягнув руку, взяв пляшку, витягнув корок, понюхав. — Ох! Чистий чорнозем! Народна творчість! За непереможний дух нації! — він ще раз підніс пляшку до носа.
Самогон без закуски не питимеш. Добре, що Колян був максималістом і привіз десь півтора кілограма м’яса. З’їли вони до цього моменту по три шашлики, і ще їм залишилося по три: шість шампурів з м’ясом грілися над вуглинами, що вже втрачали свій вогненний жар.
Ігор, перехиливши чарку, відчув повернення апетиту. М’ясо було ледь сухуватим, не таким соковитим, як годину тому, але все ж відновило у роті смак свята. Колян теж жадібно накинувся на шашлик.
— Ой, я ж тобі ще сотню баксів не повернув! — пригадав раптом Ігор. — Зайдемо потім до мене?!
Колян відмахнувся.
— Є речі приємніші за сотню баксів! — кивнув він на пляшку, взяв її і знову наповнив чарки.
Самогон у пляшці з-під пива закінчився хвилин за двадцять. М’ясо Ігор і Колян доїдали вже всуху, радше через почуття обов’язку, аніж задля задоволення. Ігор, ніби бавлячись, витягнув з кобури пістолет і почав його демонстративно розглядати.
— Що це в тебе? — нахилився до товариша Колян.
— Ось дещо зі скрині зі скарбами, — обличчя Ігора скривила п’яна усмішка.
— Що, справжній?
— Так, у комплекті з формою!
— Дай подивитись!
Ігор передав пістолет Коляну. Холодний метал руків’я збадьорив теплу долоню.
— Ану, постав на той пеньок пляшки! — наказав Колян.
Ігор виставив обидві пляшки на березовий пеньок, від якого до їхнього пікніка було не більше п’яти метрів.
Колян сидячи прицілився. Клацнув курок, але пострілу не було. Колян здивувався, ще раз прицілився і ще раз натиснув на курок. Знову осічка.
— Що, не заряджений? — Колян подивився на Ігора.
— Заряджений, — відповів той. — Я перевіряв.
— Слухай, віддай його мені! — попросив Колян. — По-дружньому! Ти, до речі, на день народження без подарунка приходив!
— Ти сам казав: головний подарунок — це прийти одягненим у стилі «ретро»! Крім того, навіщо тобі пістолет, який не стріляє?
— Про всяк випадок. Це ми з тобою знаємо, що він не стріляє, а інші не знають! Може, він мені й без стрільби життя врятує!!!
— Кому потрібне твоє життя? — посміхнувся Ігор. — Будеш п’яних пістолетом лякати?
Колян відмахнувся від слів приятеля і, здалося, відразу забув про пістолет.
— Добре, згортаємося! — сказав він, важко підводячись із землі. — Коли остання маршрутка?
— Залишайся в мене, — запропонував Ігор. — Як ти в такому стані поїдеш?
— В якому стані?! — образився Колян. — Ми класно закусили, а людина, яка добре закусила, не може бути п’яною!
Колян справді взяв себе під контроль. Допоміг Ігореві зібрати речі і другий пакунок, який він наповнив грибами на самому початку їхнього пікніка, не забув забрати. Похитуючись, вони вийшли з лісу на початок вулиці і пішли по ній вздовж будинків, освітлених тільки зсередини; повз жовтки вікон і віконечок, за якими мешканці Ірпеню готувалися до сну.
Зупинилися біля хвіртки Ігора. Колян навідріз відмовився ночувати у гостях. Ігор не мав ні сили, ні бажання проводжати приятеля на маршрутку. Та Колян цього й не просив.
— Я пам’ятаю, куди, — сказав він на прощання. І попрямував до автостанції.
18
Фотограф зателефонував близько одинадцятої. Голос його видався Ігору надто привітним. «Все готове, якість надзвичайна, Ви будете в захваті, — сказав він Ігореві. — Приїздіть. Краще зранку, бо з другої години я на виїзді — один депутат замовив сімейний портрет!»