— Відчини, це я! — досить голосно промовив Ігор і наблизив своє обличчя до скла.
Іван нарешті упізнав пізнього гостя, закивав.
— А це звідки? — здивувався він, впустивши Ігора.
Погляд його застиг на міхові з вином, що лежав на дерев’яній підлозі у коридорі.
— З твоєї роботи, — втомлено усміхнувся Ігор. — Я тебе там чекав, а замість тебе другий хлопець з цим вантажем, — він кивнув на міх, — вийшов. Я йому гукнув, хотів про тебе запитати, а він дав драла! Не залишати ж під ворітьми доказ розкрадання соціалістичної власності!
Ігор сам здивувався тому, які правильні й доречні слова вилетіли з його рота.
— Ну що, добре я вчинив? — запитав він Івана.
Іванко знизав плечима.
— Це Петько, мій змінник. Його міх. — Іван присів навпочіпки біля вина. — Зле. Треба повернути йому. Такий міх коштує понад сто рублів!
— Злодію повернути крадене?! Може, ти хочеш, щоб я особисто відніс це крадене вино йому додому?
Іван не відповів. Губи його при слабкому світлі коридорної лампочки тремтіли якось по-дитячому ображено.
— Якщо ти з ним дружиш, візьми й сам віднеси! — запропонував Ігор.
— Ні, я вино в свій міх переллю, а цей йому підкину, — прошепотів Іванко. — Шкода його, йому так не щастить!
— А тобі щастить? — єхидно запитав Ігор.
— Так! — твердо відповів Іван. — В мене фотоапарат є, ми з мамою по неділях котлети їмо. В нас все добре…
— До речі! — Ігор зазирнув в пакетик і витягнув дві лампочки. — Тримай, для твоєї мами.
— Ой, які вони! — здивувався хлопець, зачаровано роздивляючись біле матове скло ламп. — А вони яскраво світять?
— Світили. Яскраво, — відповів Ігор.
— Спасибі! Мама зрадіє! Ви йдіть, лягайте, а я тут поки вину дам раду.
Ігор увійшов до «своєї» кімнати, стягнув з ніг чоботи, поклав поруч із диваном на підлогу пакетик з ліками для Валі. Взяв ковдру, що була складена на стільці. Влаштувався на дивані, пізнаючи спиною і попереком кожну пружину, що випирала знизу, з диванного нутра.
Двері рипнули, і в сутінках окреслилася фігура Іванка.
— Ось, — зашепотів він. — Візьміть, випийте на ніч!
Вино в склянці блиснуло дивним матовим блиском.
Ігор взяв склянку, випив біле сухе двома ковтками. В роті розлився знайомий кислуватий смак, і разом із смаком в тіло Ігора увійшла особлива, легка готовність до сну. І пружини, що підпирали його тіло знизу, ніби послабили свою твердість. Більше Ігор їх не відчував.
Уранці слух ще сонного Ігора наповнився різноголосим щебетом пташиних голосів. Він розплющив очі. За вікном проїхали повз будинок кілька велосипедів. Прорипіла колесами підвода. Форкання коня змінилося двома жіночими голосами, які швидко наблизилися і відразу ж почали віддалятися.
Ігор встав, розгладив долонями свою форму, натягнув чоботи. Підійшов до вікна, за яким панувала жива жовтизна сонячного світла. Здавалось, за вікном триває літо, тільки пожовкле листя на деревах підказувало справжню пору року.
— Ігоре, — від дверей почувся голос Івана. — Мама вас кличе снідати!
Ігор обернувся. Іван вже був готовий до виходу. Утрьох вони сіли за кухонний стіл.
— Таке спасибі вам! — побачивши гостя, озвалася від плити Олександра Маринівна. — Таке спасибі! Навіть висловити не можу! Стільки штопки назбиралося, а лампочки не перегоряють. Так пощастило — рік тому в магазин азербайджанські лампочки привезли. Накупила, і жодна до цього часу не згоріла! Просто диво якесь! А я манної каші зварила зі шкварочками!
Вона налила в три миски манної каші, а потім з маленької сковорідки наклала ложкою на кашу підсмажених до хрусту шматочків сала.
— Може, вам ще досолити? — запитала.
— Ні, спасибі, — Ігор взяв ложку.
— А я собі досолю, звикла, — вона сіла на своє місце і щедро посипала кашу сіллю.
— Я — на зміну зараз, — Іван кинув погляд на Ігора. — Ви ввечері будете?