— Так, буду, — каша зі шкварочками приємно здивувала Ігора.
— Поговорити хотів, — продовжував, наминаючи кашу, Іванко. — Мені так сподобалося фотографувати!
Ігор здивовано поглянув на Івана. В голові промайнула думка.
— А плівка в фотоапараті є?
— Так, є!
— То неси сюди! Мене сфотографуй, та й всіх нас.
— Каша яка гаряча, — проговорив Іван, встаючи з-за столу.
Повернувся він з фотоапаратом. Сфотографував Ігора. Потім, на прохання гостя, сфотографував за столом Ігора зі своєю мамою, потім мама сфотографувала Ігора з Іваном, і нарешті Ігор сфотографував Іванка з мамою, але перед тим Іван узяв фотоапарат і щось порухав на об’єктиві.
— Во, так буде краще, — промовив він, повертаючи камеру Ігореві.
— До дев’ятої повернусь, — Іван підвівся з-за столу, кивнув і вийшов з кухні.
Олександра Маринівна заварила чаю.
— Я сьогодні така лінива! — сказала, посміхаючись. — Могла б уже дві години на базарі торгувати, але уранці як лампочки побачила!.. Руками об поли вдарила! Подякувати хотіла, а Іванко сказав, що ви пізно вночі прийшли, то вже не будили вас, доки самі не прокинулись… А тепер мені вже час. Ви двері затрасніть, коли у справах підете!
Вона допила чай і, не забираючи з обличчя вдячної посмішки, вийшла в коридор, почала збиратися на базар. Ігор також вийшов і побачив чотири важезні сумки з трилітровими слоїками вина.
— Це що, ви самі стільки понесете? — здивувався.
— А що, я вже не перший рік стільки ношу, — вона знизала плечима, байдуже подивившись на свою поклажу.
— Купіть собі візочок, — порадив Ігор. — Так зручніше буде.
— Ой, ні, — відмахнулася мати Івана. — Ще вирішать, що ми спекулянти! Що легко живемо! Так носити важче, але ж і гроші чесніше зароблені!
Логіка міркувань Іванової мами видалася Ігореві дивною, проте зрозумілою, ніби частина Ігора погоджувалася із думками жінки, а друга його частина вважала їх мало не сміховинними, та водночас сміятися над цими аргументами відмовлялася.
Ігор спробував підняти дві сумки і почувся слабаком — настільки вони видались йому важкими. Як же вона збиралася нести всі чотири? По дві в кожній руці?! Ігор подивився на її руки. Вони виглядали радше повними, ніж сильними. Так, зовні вона виглядала міцною, але її візуальна «міцність» радше підкреслювала статечність і огрядність фігури.
— Я вам допоможу, — Ігор вказав на сумки. — Як ви можете такі тягарі носити?!
За п’ять хвилин вони вийшли на вулицю. Олександра Маринівна несла свої дві сумки легко і плавно. Ігор, відчуваючи свою непристосованість до фізичних навантажень, ледь встигав за нею, несучи такі самі дві сумки — в кожній по три слоїки вина і пакетик з ліками для Валі. Плечі нили, руки боліли. Ігор заздрісно дивився в спину Іванової матері. Деякі зустрічні перехожі шанобливо віталися з нею і здивовано дивилися на нього, і від цього Ігор почувався ще дискомфортніше, ніби був песиком цієї високої сильної жінки, пуделем чи таксою, приреченим ходити за нею слідом всюди, махаючи маленьким хвостиком. Він хотів зупинитися і перепочити, але вона «пливла», не зупиняючись. Ігор не посмів просити її про відпочинок. Це б означало визнати себе переможеним, капітулювати перед жінкою. До того ж він зауважив, що назустріч йому з червоними прапорцями в руках ідуть два десятки малюків з вихователькою. Вихователька — молода, вродлива правильною вчительською красою. Відкрите лице, палаючий погляд, делікатний маленький носик. Бузковий сарафан, зав’язаний паском з такої ж тканини, підкреслював її талію.
— Загін, стій! — дзвінко віддала вона команду, і дітлахи дружно зупинилися.
— Подивіться, як поводяться міліціонери, — сказала вона, привітно дивлячись на Ігора, який намагався стримати усмішку.
— Допомагають старшим людям, — відповіла маленька дівчинка з двома великими білими бантами.
— Правильно, — погодилася вихователька. — А хто з хлопчиків хоче стати міліціонером?
Декілька хлопчиків відразу підняли руки з червоними прапорцями. Тепер Ігор зауважив на прапорцях маленькі золотисті серпи й молоти.
— А ти, Кащенко? — запитала вихователька.
Ігор, що якраз минав виховательку і дітей, кинув погляд на пухкенького малюка з ледь виряченими очима.
— Я буду будівельником! — відповів малюк.
— Загін, кроком руш! — знову продзвеніла команда молодої виховательки за спиною Ігора.
Дитячі кроки затихли, а може, були перекриті гамором базару, що наближався. Олександра Маринівна, дійшовши до свого місця торгівлі, запхала сумки під прилавок, ногою посунувши подалі.
— Ох, велике спасибі! — видихнула вона.