— Що не треба? — дивлячись в очі хлопцеві, запитав лікар швидкої допомоги.
— В лікарню не треба!
— Та я й не збирався! — лікар знизав плечима. Тепер Ігор зміг його роздивитися: той був маленький, худенький, з вусами під тонким носом. — Вільних ліжок у лікарні немає, рану я обробив. Якщо температура підніметься за сорок — викликайте! А поки що — перев’яжемо, і все!
— Як «все»? — в голосі мами Ігора пролунала погроза скандалу.
Ігор підняв руку, перевівши погляд на маму.
— Я не хочу в лікарню, — повторив.
— Давайте, я увечері навідаюся, перев’язку зроблю.
Огляну. Недорого…
Мати мовчала. На обличчя відбилася боротьба з сумнівами.
— Я заплачу, — погодився Ігор. Потім подивився на Степана, який стояв зліва.
Той кивнув із співчуттям. Лікар тим часом згортав на підлозі клейонку, з якої вже переклав у саквояж інструменти, протерши їх після використання спиртом.
— А це я ввечері заберу, — лікар обернувся до мами Ігора, кивнувши на емальовану ванночку, де лежало витягнуте з тіла Ігора лезо ножа. — Коли міліція ножик запротоколює!
— Може, не треба міліції? — попросив Ігор.
Лікар заперечливо похитав головою.
— Не просіть! — сказав він. — Це мій обов’язок. Все одно що клятва Гіппократа! При вогнепальних, колотих та інших ранах, які свідчать про насильство або злочин, необхідно інформувати міліцію! Навіть якщо це насильство домашнє або між родичами!
Лікар пішов. Мати витерла сльози.
— Хто ж це тебе? — схилилася над сином.
— Я не бачив, — промовив Ігор. Нахилив голову і подивився на тумбочку. Затремтів від несподіванки: міліцейської форми там не було.
— Де вона? — запитав матері.
— Що?
— Форма, ремінь…
— Я до шафи сховав. — Степан ступив крок вперед і махнув рукою на шафу. — Все склав туди…
— Спасибі, — прошепотів Ігор.
— Олено Андріївно, дозвольте з Ігорем наодинці поговорити, — попросив Степан.
Мама залишила кімнату.
— Хто це тебе? — ледь чутно прошепотів Степан, низько схилившись над Ігорем. — Ти тільки скажи! Разом вирішимо, що робити!
Ігор заперечливо похитав головою.
— Це не жарти! — голос Степана бринів батьківською турботою. — Це не пацан який-небудь тебе поранив, я знаю… Бачиш, лезо підпиляне, щоб в тілі залишилося, а ручку він відламав.
— Що? — не зрозумів Ігор.
— Тобі засадили так, щоб лезо в тілі залишилося, щоб важко було його витягнути! Той, хто так б’є, знає, що робить! Як довідається, що ти вижив, залишить в тобі ще одне лезо!
На вулиці зупинився мотоцикл. Степан визирнув у вікно.
— Міліція, — зітхнув. — Я ліпше піду…
Степан зазирнув на кухню, повідомив Олену Андріївну, що прибула міліція. Якраз і дзвінок зателенькав на вхідних дверях.
Олена Андріївна зустріла міліціонера і провела до Ігора. Степан почекав, поки двері в кімнату Ігора зачиняться, і вийшов з дому.
— Так-так, — закивав міліціонер, розглядаючи лезо в емальованій медичній ванночці. Його погляд світився майже екзальтованою цікавістю.
— Я про таке тільки в книжках з криміналістики читав! Щас протокол складемо…
Міліціонер, молодший лейтенант, був таким молодим, що якби не його форма, Ігор вирішив би, що біля його ліжка стоїть старшокласник.
Однак, навіть форма не змусила Ігора виявити до слідчого належну повагу. На всі ретельно сформульовані міліціонером запитання відповідь була негативна: «Не бачив», «Не помітив», «Не знаю».
— Таж так не буває, щоб людина не мала жодного ворога, ні з ким не сварилася, а отримала ножа в бік! — вигукнув, втомившись від безрезультатності розмови з Ігорем, слідчий.
— Як бачите, буває, — спокійно заперечив Ігор. — Напевно, мене з кимось сплутали. Темно ж було!
— Так, з освітленням вулиць справи погані, — промовив міліціонер. — Лезо я заберу, долучимо до «речдоків».
Пообіцявши ще навідатися, міліціонер пішов. Ігор задрімав, дослухаючись до рани, що нила під бинтами. Вулицею проїхала машина, крізь її відчинені вікна гриміла пісня «Океану Ельзи». «Давай залишимо більше для нас» — хрипкий, солодко-дратівливий голос Вакарчука влетів у кватирку до кімнати і допровадив Ігора в дрімоту.
23
О шостій ранку Ігора і Олену Андріївну розбудив вчорашній лікар швидкої допомоги. Нічого не пояснюючи, вибачився, що не прийшов напередодні ввечері, заходився перев’язувати пораненого. Закінчивши, посміхнувся вичікувально. Отримавши гроші, забрав свою емальовану медичну ванночку і пішов, пообіцявши навідатися ввечері.
Після ранкової перев’язки стан Ігора, здавалося, покращився. Він навіть спробував сісти на ліжку, та відразу зрозумів, що переоцінив свої сили.