Попросив маму принести води і дати його мобільний. Напився і переглянув пропущені дзвінки. Майже всі були від Коляна. Ще два з незнайомого номера.
Передзвонив своєму приятелю. Думав, що відповість медсестра, але ні, почув його власний сонний голос.
— Ти телефонував? — запитав Ігор.
— Угу, — промимрив Колян.
— Ще в лікарні?
— Сьогодні вже додому.
— Не боїшся?
— Ні, вже порядок. Я з цим переговорив… Потім розповім. Ти там як?
— Гірше не буває, — зітхнув Ігор. — Ми з тобою майже паралельно влипли!
— Що, також побили?
— Гірше. Підрізали і спробували отруїти.
— Ну ти даєш! Тебе провідати?
— Я вдома.
— Добре, повернусь додому і зателефоную тобі! — пообіцяв Колян.
Мати принесла Ігореві яєшню з салом, поставила на табуретку і присунула цей імпровізований стіл до ліжка, щоб йому зручніше було їсти. Принесла і горнятко чаю.
— Я до сусідки навідаюсь, — сказала, виходячи з кімнати, і обережно зачинила за собою двері.
Ігор повернувся на правий бік, взяв лівою рукою виделку, покраяв яєшню. Ковтав, кривлячись від болю та дискомфорту. Подумав, що треба подушку перекласти, тоді він зможе їсти, лежачи на лівому, здоровому боці.
Поснідавши, знову ліг на спину. Перепочив. І раптом — дзвінок у двері.
«Цікаво, хто це може бути?» — подумав Ігор, підводячи голову.
Після кількох дзвінків стало тихо. Ігор зауважив якийсь рух за вікном. Повернув голову і побачив чиюсь постать за ажурною білою напівпрозорою фіранкою.
— Хто там? — запитав.
— Відчиніть, це слідчий!
— Я не можу встати, — промовив Ігор. — Ви двері сильніше штовхніть, вони не замкнені.
У коридорі почулися кроки.
— Де ви тут? — запитав голос молодого слідчого.
— Другі двері справа!
Міліціонер увійшов, глянув на Ігора з деякою недовірою в погляді. Роззирнувся, побачив стілець. Переніс його від вікна до ліжка, сів біля пораненого.
— То що, ви й досі не згадали, хто вас ножем вдарив?
— Ні, — Ігор похитав головою. — Темно було, та й вдарили ззаду.
— Я півночі книжки читав, — повідомив слідчий невдоволеним голосом (а може, просто невиспаним). — Все, що знайшов про ножові поранення! Так ось, не могли вас ззаду так вдарити! Тоді б лезо пішло вниз і увійшло в тіло по-іншому. Вас вдарили зверху, коли ви лежали або впали.
— Не пам’ятаю, — промовив Ігор не так вже впевнено. — Я п’яний був. Сильно п’яний.
— То що ж ви хочете, щоб я сам лише за обламаним лезом знайшов того, хто вас ножем штрикнув? — обурився слідчий.
— Ні, не хочу. Не треба його шукати! — Ігор надав голосу приязності з ледь помітним відтінком винуватості. — Забудьте ви про це!
— Як забути? — міліціонер широко відкрив очі. — Під протоколом стоїть підпис лікаря швидкої допомоги, стоїть мій підпис!
— А ви його загубіть, цей протокол, — підказав Ігор. — І голова про те не болітиме!
Міліціонер замислився. Похитав головою, скривив губи. Потім відкрив свій планшет, дістав аркуш паперу і ручку. Поклав папір на планшет і підсунув до Ігора.
— Пишіть! — наказав.
— Що писати?
— Заяву. Я, такий-то, що проживаю за такою адресою, в стані сильного алкогольного отруєння сам сильно порізався кухонним ножем. Молодший лейтенант Ігнатенко В. І. провів зі мною бесіду про шкідливість п’янства. Претензій до міліції не маю. Дата. Підпис.
Ігор написав продиктоване і підняв очі на слідчого.
— А ви можете повернути мені лезо? — запитав.
— Нащо воно вам?
— На пам’ять.
— Взагалі-то я хотів його собі залишити, — зовсім по-дитячому визнав слідчий. — Це ж моя перша справа…
— Будь ласка, — попросив Ігор. — Справу ж ліквідовано! Пояснювальну я написав…
— Добре, — неохоче сказав слідчий. — Увечері занесу.
Ближче до обіду Ігор зробив ще одну спробу сісти, цього разу вдалу. Рана, звісно, ще боліла, але чи то біль послабшав, чи Ігор вже звик до нього.
Посидівши хвилин п’ять, Ігор знову ліг горілиць. Потім повторив цю вправу.
Повернулася мати. Принесла від сусідки баночку з-під майонезу з якоюсь маззю підозрілого жовтого кольору. Поставила мазь на тумбочку біля ліжка.
— Скажеш лікарю, нехай покладе на рану! — сказала. — Це на травах і гусячому жирі!
— Народна медицина? — єхидно поцікавився Ігор.
Олена Андріївна не відповіла, тільки докірливо подивилася на сина і вийшла.
Увечері, коли прийшов лікар, вона знову з’явилася в кімнаті Ігора і простежила, щоб рану помастили маззю. Лікар мазь спочатку понюхав, потім схвально кивнув головою, ніби за запахом визначив її користь, і більше жодних питань не ставив.