— Цікавий божевільний, — визнав Ігор, закриваючи акуратно оправлений у палітурку рукопис.
Він уже без допомоги встав з ліжка і, обережно ступаючи, підійшов до вікна, за яким розпливалися сутінки прискореного непогодою вечора.
Згадав учорашній приїзд Коляна. Не зважаючи на ще спухлі незагоєні губи, приятель посміхався і життєрадісно хвалився тим, що тепер його не «закопають», а той, хто погрожував «закопати», запропонував відкупитися легким для Коляна способом: хакернути чийсь комп’ютер і скопіювати всі файли і листування з паролями.
— Скільки він тобі за це заплатить? — запитав Ігор.
— Він мені усе пробачить, — відповів Колян.
Випили, не поспішаючи, пляшечку коньяку, привезену Коляном. Закусили яблуками з саду, які приніс турботливий Степан.
Степан зазирав декілька разів і придивлявся до Коляна. Прощаючись, приятель охоче погодився завезти у фотостудію на Прорізній чергові п’ять плівок для проявлення і друку.
Коли Колян поїхав, садівник знову постукав у двері.
— Це був твій друг, банкір? — спитав він.
— Не банкір він, а комп’ютерник. У банку працює.
— За віком він для моєї дочки в чоловіки підходить, — задумливо промовив Степан.
— Краще не треба, — Ігор подивися в очі садівнику чистим, добрим, щирим поглядом. — Він підробляє хакерством, а це небезпечно…
— А що це таке? — обличчя Степана прибрало здивованого виразу.
— По інтернету інформацію з чужих комп’ютерів краде.
— То він — злодій? — здивувався Степан.
— Ні, хакер.
Погляд Степана став недовірливим.
— Це він тобі «чесне злодійське» давав?
Ігор розсміявся.
Перш ніж вийти, садівник поцікавився враженням Ігора про рукопис.
— Цікаво, дуже цікаво, — промовив Ігор, не бажаючи завершувати розмову з Степаном суперечками або образами.
Степан ледь помітно посміхнувся.
— У цій книзі написані серйозні речі! — сказав він. — Ти уважніше вчитуйся!
Спогади про вчорашній вечір перервала вантажівка, що загуркотіла за вікном. Ігор повернувся до ліжка, ліг. Вимушене тимчасове ув’язнення в своїй кімнаті налаштовувало на спілкування. Вчора він однаково радів і розмові з Коляном, і бесіді з садівником. Сьогодні ж вечір тягнувся безглуздо і повільно. Мати дивилася телевізор. Лікар зі швидкої допомоги прийшов і пішов, сказавши, що рана на диво швидко загоюється.
Ігор вже вирішив погасити світло і лягти спати, як до кімнати постукав і зазирнув Степан, одягнений у новий костюм.
— Ігоре, парасолю позич, — попросив він.
— Куди ви в таку негоду?
— Та в кафе, знайшов одне приємне місце.
— В коридорі, на вішаку, — підказав Ігор.
— Там жіноча, червоного кольору. А я у тебе чорну бачив!
Ігор пригадував місцезнаходження парасолі.
— Там подивіться, — вказав рукою на шафу, — зверху.
Садівник знайшов парасолю, подякував і пішов.
Ігор погасив світло, проте, довго не міг заснути. Сумбур думок крутився одночасно навколо Фіми Чагіна, леза в його тілі, Йосипа, «Книги про їжу», написаної тим таки Йосипом, Вальки з її страхом. В роті, чи то як післясмак, чи то як згадка, легко запекло, як тоді, після випитої у Фіми самогонки.
Ігор неохоче встав, пішов на кухню і, не запалюючи світла, налив собі чарку коньяку. Присів до столу, скуштував.
Йому здалося, що саме в такий час він зазвичай і пив коньяк, перш ніж одягнути міліцейську форму і вийти на знану лише ним одним дорогу в минуле, в Очаків 1957 року. Раптом Ігору стало страшно і холодно. Причину він не розумів, аж поки не зауважив, що сидить на кухні у самих трусах, а крізь відчинену кватирку тягне холодом, бо надворі періщить дощ.
Допивши коньяк, повернувся в ліжко, заліз під ковдру. Почав думати про руду Вальку. Непокоївся за неї, переживав.
— Не дай Бог, з нею щось станеться, — прошепотів Ігор, лежачи з розплющеними очима. — Не дай Бог! Я йому не подарую!
І в цих останніх своїх словах перед сном він вловив не свою, а чиюсь чужу злість і жорстокість. Ніби не він це сказав, а актор у кривавій кінодрамі.
Зранку в будинку зчинився незвичний шум. Щось дзвеніло. Рипіли двері. У кімнату швидкою ходою увійшла мати, поставила відро з водою, почала мити шваброю підлогу.
Ігор спостерігав за нею з ліжка кілька хвилин. Дивувався, що вона навіть не подивилася в його бік, не привіталася.
— Що сталося? — запитав нарешті.
— Брудно в домі, — заклопотано промовила Олена Андріївна. — А сьогодні гості приїжджають!
— Які гості?
— Дочка Степана зі Львова. Він вже за нею на вокзал поїхав, зустрічати.