Думки перескочили на Очаків. Перед очима постало злякане лице Валі.
— І тут маячня, і там маячня! — зітхнув Ігор і зачинив шафу.
Через півгодини у вікно зазирнуло сонце. Майже відразу за ворітьми зупинився знайомий Ігореві старий коричневий «Мерседес»-універсал, що зазвичай стояв на автостанції, очікуючи пасажирів.
Ігор вже одягнув костюм і білу сорочку з краваткою, яку він, як і Степан, не зміг зав’язати без маминої допомоги. Краватка тиснула, як зашморг, сковувала дихання, рухи, думки.
З автомобіля вийшли Степан з донькою. Степан нахилився до віконечка водія, розрахувався. Дочка тримала невелику, але щільно напаковану спортивну сумку.
— Отже, на кілька днів, — зробив висновок за кількістю речей.
Зайшовши в будинок, Олена Садовнікова сором’язливо привіталася, потиснувши Олені Андріївні руку. Мати і привела її, з сумкою в руці, в кімнату Ігора.
— Розташовуйтеся, — сказала.
Ігор привітно усміхнувся і вийшов в коридор.
Там стояв Степан, шия якого була також перетиснута краваткою. Щоправда, на обличчі не було й тіні дискомфорту або незручності. Він подивився на годинник, потім на Ігора.
— О-о! — промовив задоволено. — Солідно виглядаєш, як банкір! Підеш з нами?
— На шопінг? — пожартував Ігор.
— Ні, я два будинки з ділянкою підібрав. Оформляти документи буду через годину, платити відразу треба, а в таких випадках — чим більше людей присутні, тим краще…
— Добре, — сказав Ігор за мить. Кивнув головою і замислився. — Може, пістолет взяти? Про всяк випадок!
Садівник заперечливо хитнув головою.
— Ножа також не треба, — додав серйозно і сухо. — Воно, звичайно, всяке буває… Та краще нехай не буде…
— Чому ж ви зі мною щодо будинків не порадилися? — в голосі Ігора пролунала легка образа.
— Та тебе то вдома нема, то ти в ліжку відлежуєшся… А крім того, я ж бачу, як ти до мене ставишся… Може, я й справді загостювався у вас. Та тепер — все, більше очі муляти не буду!
— Та що ви? — Ігор розвів руками, — я до вас нормально ставлюся… І в Очаків я ж з вами їздив!
— Так, — погодився Степан, — було таке. Їздив. Та це я так, потім поговоримо. Зараз мені в голові одне: документи підписати і ключі отримати. А потім буде про що поговорити! — знову повторив він.
Півгодини потому дивна процесія рухалась вулицею до автостанції. Двоє чоловіків у костюмах, старший з яких ніс на плечі старий брезентовий наплічник, явно напівпорожній; дві немолоді причепурені жінки і молода дівчина в темно-зеленому плащі із шкірзамінника та джинсах, заправлених у короткі чобітки на низьких підборах.
Ігор на ходу роззирався на всі боки і зупиняв погляд на брезентовому наплічнику Степана.
«Так, — думав, — мало кому думка спаде, що в цьому наплічнику гроші на придбання нерухомості. Гроші зазвичай у кейсах носять, і без супроводу двох літніх, святково вбраних пань».
Сусідка Оля прикрасила себе намистом, а на плетену кофтинку ще й ящірку-брошку причепила.
Поблизу автостанції Степан подивився на свій годинник і зупинився.
— Трохи зарано прийшли. Давайте кави вип’ємо, — запропонував він, вказуючи на кіоск.
Всі гуртом підійшли до кіоску. Степан замовив п’ять «три в одному» і почергово передав кожному по одноразовому стаканчику з розчинною кавою.
Вся компанія мовчки пила каву. Степан також пив, позираючи на годинник.
— Ну, все, — промовив через деякий час і викинув стаканчик з недопитою кавою в смітник. — Тепер прийдемо вчасно. Агенція з нерухомості тут неподалік.
Агенція, про яку згадував Степан, містилася в приватному будиночку, на воротах якого, крім номера дому, написаного білою фарбою, висіла ще й табличка з намальованим «злим псом», але без підпису.
Степан відчинив хвіртку, озирнувся і хитнув головою, запрошуючи решту йти за ним. Ігор трохи затримався, перевіряючи, чи не вибіжить з гавкотом їм назустріч злий пес. Жоден пес не з’явився. Степан піднявся на поріг будинку, подзвонив.
Двері відчинив хлопець, з вигляду старшокласник, у дбайливо випрасуваному сірому костюмі. Під піджаком — рожева сорочка з червоною краваткою. На ногах шкіряні туфлі з надто гострими носами. Він з повагою потиснув руку Степанові.
Заходячи в коридор, Ігор ковзнув поглядом по кількох парах пантофель, акуратно складених під стіною.
— Проходьте, будь ласка, Степане Йосиповичу, продавці вже чекають! — пролунав радше юнацький, ніж чоловічий, голос «агента з нерухомості».
Хлопець почекав, поки вся делегація зайшла, замкнув двері на два замки і швидко пройшов до внутрішніх дверей, перед якими зупинилися відвідувачі. Широко відчинив їх перед ними.