— Невже ви все на ім’я доньки купили? — запитав неголосно.
— Так. На її паспорт, для неї, — промовив Степан. — В мене паспорта вже років десять нема. Загубив. Але я новий оформлю. Знаю, як це робиться: напишу заяву в міліцію про втрату, вони інший видадуть. За мною гріхів не водиться…
Ігор кивнув, погоджуючись. Степан уважно розглядав ковбаси і шинку під склом вітрини.
— Дівчино, готуйтеся попрацювати, — звернувся садівник до продавчині.
25
Вечерю Ольга, Олена Андріївна і Олена готували довго, в шість рук і в три голоси. Ігор, який було зазирнув у кухню, вмить позадкував звідти, залишивши непогамованим своє бажання перекусити канапкою.
— Ти у вітальні стіл розсунь, — сказала йому мати, відриваючись від сковорідки на плиті. — І Степану скажи, що за півгодини сідаємо до столу.
Ігор, виконавши доручення, вийшов за ворота. Постояв, подивився вздовж вулиці, думаючи, що залежався-засидівся вдома через свою рану. А сьогодні от прогулявся і ще захотілося. Тільки, звісно, не в костюмі з краваткою-зашморгом.
Ігор доторкнувся до комірчика сорочки, розпустив вузол краватки, дивуючись сам собі, що досі не переодягнувся в щось більш зручне. Однак, так і залишився до вечері в костюмі. Та й усі сіли до столу в тому ж вбранні, що в агенцію ходили. Всі, крім Олени. Вона сиділа в новенькому блакитному светрику. На щоках — рум’янець, у руках — якийсь конверт. Спочатку вона його на стіл поклала, а потім на коліна опустила.
— Сину, відкоркуй шампанське! — попросила Олена Андріївна.
Ігор взяв пляшку, відкрив. Підвівшись, налив усім, окрім Степана.
— Ну що, — Олена Андріївна встала зі стільця. — Вітаємо з покупкою вас, Степане батьковичу, щоб дім був повною чашею, щоб нас не забували! Щоб здоров’я не підводило, і щоб всі мрії збувалися!
Ігор надпив шампанського і, голодний, взявся до їжі. Поклав собі в тарілку дві свинячі відбивні, пюре, салат «Мімоза», дві шпротини.
— Ти ж не забувай! — зупинила мати його намір розпочати святкову трапезу, показавши рукою на пляшку шампанського.
Ігор обновив шампанське в келихах. Подивився на Степана, обличчя якого світилося зараз дивовижним спокоєм.
— Дозвольте? — пролунав голос Олени.
Вона підвелася, тримаючи келих у лівій руці.
— Тату, — промовила вона. — Я… я, можливо, була про тебе… не найкращої думки. Вибач… Та я маю для тебе подарунок, він у мене вже кілька років лежить…
Вона взяла конверт, простягнула Степану.
— Це довідка про реабілітацію дідуся, твого батька…
Губи Степана затремтіли. Він узяв конверт, витягнув з нього документ з печаткою, пробіг поглядом.
— Слава Богу… Тепер вже точно з чистої сторінки, — неголосно промовив він.
Підняв вдячний погляд на дочку.
— Дякую, Олено! А вас прошу, — обвів поглядом усіх присутніх, — випийте! За його пам’ять! Моє життя сьогодні також склалося… Добре склалося. А його — ні. Та він би радів, якби дізнався про мої плани!
Відбивні танули в роті. Ігор їв і думав: які ж це плани у Степана з’явилися?
— Завтра всі разом туди підемо, — наприкінці вечері сказав Степан. — Покажу наші будинки. Треба й міру знати, ви ж через мене сараєм не користуєтеся! — він подивився на Олену Андріївну.
— Ви таке кажете! — відмахнулася господиня. — Я ж вам за цей місяць ще сто гривень не заплатила!
— Сто гривень, — повторив Степан і посміхнувся власним думкам. — Отже, сьогодні востаннє у вас ночуватиму… Добре мені у вас було!
Гостина закінчилася якось легко, ніби ніхто і не збирався довго засиджуватися. Три жінки прибрали зі столу брудний посуд, і сусідка Оля заходилась його мити.
Степан вийшов на поріг будинку, Ігор — за ним.
— Вітаю, — звернувся до садівника. — І той… пробачте, якщо щось не так… якщо жартував недоречно.
Степан кивнув. Він так і тримав в опущеній руці довідку про реабілітацію батька.
— Можна подивитися? — попросив Ігор.
Степан мовчки простягнув документ.
«Може, розповісти йому про Йосипа і Чагіна? — подумав Ігор, прочитавши довідку. І тієї ж миті зрозумів, що не треба. — Не повірить, знову подумає, що я його „розвести“ хочу…»
— Ви про батька багато знаєте? — запитав Ігор.
— Тепер більше. Принаймні зрозуміло, за що був засуджений.
— За що?
— За наклеп на радянський лад…
— То він що, антирадянщиною займався? — здивувався Ігор. Почуте аж ніяк не поєднувалося з тим Йосипом, якого Ігор бачив в Очакові.
— Ні, — промовив Степан. — Ти, певно, його «Книгу про їжу» лише погортав, а не вчитувався. Його засудили за наклеп на радянську їжу. Він виступав проти робітничих їдалень. Казав, що там «ворожу їжу» готують, а «ворожа їжа» поневолює народ, робить його покірним, пасивним. У таборах він табірну їжу лаяв, за що постійно в карцері сидів. Думали, що він зеків до повстання підбурює. А зеки з ним щодо табірної їжі погоджувалися. Потім до божевільні його засадили, звідти він лише після смерті Сталіна вийшов. Ті зеки, що з ним сиділи, потім і допомагали йому…