— І тут нехай буде щастя! — пролунав збоку голос Олени Андріївни.
Вона підійшла до буфету і поклала другу буханку в нішу між нижньою тумбою і верхньою шафкою, маленькі дверцята якої були прикрашені вставками з товстого гранчастого скла.
Степан також підійшов до буфету. Відчинив ліві дверцята, витягнув пляшечку коньяку і кілька чарок зі старого литого скла.
— Сам я пити не буду, але таку покупку слід «обмити», — сказав.
Відкрив коньяк, налив у чарки і ступив крок назад.
Хоч у кімнаті стояв круглий стіл, покритий бордовою плюшевою скатертиною, але коньяк всі присутні, крім непитущого Степана, пили біля буфету. По другій він не наливав. Закрив пляшку і сховав назад у буфет.
В кишені Ігора задзвонив мобільник. Монітор підказав, що телефонує тезка-фотограф. Ігор вийшов надвір.
— Так, доброго дня! — сказав. — Вам плівки завезли?
— Все готово, можете під’їжджати, — голос фотографа був на диво привітним. — Фотознімки чудові! Мені просто бракує слів!
— Я трохи занедужав, — відповів Ігор. — Може, за кілька днів…
— Я би хотів з вами ще раз поговорити, — Ігор почув, як фотограф засмучено зітхнув. — У вас така серія вийшла! Просто приголомшлива! Так і проситься на окрему виставку! Певен, що про це усі наші фотожурнали написали б! Якби ви лишень погодилися… Я би вам безкоштовно знімки для виставки видрукував у великих форматах… І афішу би зробив! І каталог! Ну то як?
Ігор роззирнувся на всі боки, ковзнув поглядом по обох будинках, по деревах старого саду. Погляд з крони дерев злетів у блакитне небо з рідкими легкими хмаринками.
— Добре, — погодився він і тут таки відчув, як змінилося обличчя фотомайстра, як його освітила радісна посмішка.
— Спасибі! Я вас триматиму в курсі, і вже сьогодні надрукую великий формат!!! До побачення!
Ігор сховав телефон до кишені куртки, усміхнувся. Обернувся до порогу старого дому, де щойно рипнули двері. З будинку першою вийшла Олена. Вийшла і також роззирнулася. Ігореві здалося, що її погляд, як і його зовсім недавно, злетів у небо.
Степан з донькою залишилися в старому будинку, а Олена Андріївна, Ольга і Ігор повернулися на свою вулицю, домовившись через кілька днів влаштувати новосілля в новому будинку Степана і Олени.
Коли до будинку Ігора залишалося кроків двадцять, в кишені знову задзвонив мобільник.
— Це знову я, — пролунав збуджений голос фотографа. — Забув запитати… Це ж і для каталогу потрібно, і для афіші. Як вас зазначити?
Ігор, зупинившись, замислився. Мати, зайшовши на подвір’я, озирнулася, подивилася на нього запитально. Він заспокійливо махнув рукою: заходь у будинок, не чекай!
— Ви мене чуєте? — запитав, не дочекавшись відповіді, фотограф.
— Так-так, вибачте. Я думаю, — повільно промовив Ігор.
— Може, ви не хочете, щоб ваше справжнє ім’я під знімками стояло? Хочете взяти псевдонім?
— Так, — відразу відреагував Ігор. — Псевдонім краще.
— Передзвонити пізніше? Щоб ви подумали?
— Ні, не треба пізніше, — рішуче промовив Ігор. — Запишіть: Іванко Самохін.
— Іван Самохін? — перепитав фотограф.
— Ні, саме Іванко. Іванко Самохін.
— Добре, записав, — м’який голос фотографа пролунав трохи тихше. — А ваш портрет для каталогу й афіші я з якогось знімка викадрую. Там є один, де ви зазнімковані анфас і дуже оригінально!
— Добро, — погодився Ігор.
26
Ближче до вечора Ігор вийшов прогулятися. Спочатку думав дійти до автостанції і вернутися назад, та поки йшов, плани змінилися. Захотілося йому вирахувати, у скількох хвилинах ходьби від їхнього будинку тепер замешкає Степан. Не встиг він дійти до повороту на вже знайому вулицю, як Степан став перед ним власною персоною. Цього разу вже не в костюмі, а в звичайних чорних штанах і светрі, з-під якого визирав комір червоної сорочки.
— До нас? — запитав Ігор.
— І до вас також, — притакнув садівник.
Кожен із них пішов своєю дорогою. Ігор, дійшовши до рогу вулиці, озирнувся, перевіряючи, чи не стежить за ним Степан. Та Степана вже й видно не було.