У старому будинку на дзвінок Ігора ніхто не відреагував. Натомість у новому цегляному домі Ігор побачив світло у вікнах першого поверху.
Двері в новобудову були відчинені. На подвір’ї лежали великі пластикові мішки з будівельним сміттям.
— Степане, ви тут? — гукнув Ігор, перш ніж увійти.
— Так-так, іду! — відповів голос Степана. — Ти сюди не заходь, тут курява!
На шиї Степана висіла маска-респіратор, його старі спортивні штани з обвислими колінами і смугаста сорочка набули сірого, неприємного кольору.
Вийшовши надвір, він обтрусив долонею сорочку, і навколо нього у вечірньому повітрі розпливлася хмара пороху. Потім обтрусив і спортивні штани, після чого до них повернувся їх синій колір.
— Ось, дочитав, — Ігор простягнув книгу Степану. — Цікаво… Особливо про садівників і лісників…
Степан глянув на Ігора з повагою.
— Як твій бік? — запитав садівник.
— Майже не відчуваю.
— Так і не згадав, хто тебе вдарив? — на обличчі Степана промайнула усмішка.
— Згадав, — тихо промовив Ігор. — Один «лісник»… Ви мені обіцяли показати, як правильно бити ножем.
— Що ж тут показувати? — Степан знизав плечима. — Якщо стоїш обличчям до обличчя, бити треба знизу вгору або прямо від свого живота в його живіт. Якщо він до тебе спиною, то бити треба зверху вниз, у спину або в шию. Але це недобре.
Ігор підніс руку до свого живота і, затиснувши в долоні уявний ніж, різко кинув руку вперед, так що вона зупинилась зліва від Степана.
— Так? — запитав.
— Так, — відповів Степан.
— А Олена де? — Ігор глянув за спину садівника в яскраво освітлений дверний отвір новобудови.
— В інтернет-кафе пішла, пошту перевірити, — Степан підкріпив свої слова невизначеним жестом правої руки, ніби хотів вказати напрям.
— Допомога потрібна? — Ігор кивнув на мішки із будівельним сміттям.
— Приходь завтра, — Степан зняв через голову респіратор, оглянув його. — На сьогодні досить!
27
Садівники і лісники не полишали Ігора й уві сні. Вони явно готувалися до бою, зайнявши позиції по обидві сторони широкої просіки, що розділяла густий ліс і старий сад. Ігореві здавалось, що фінал майбутнього бою очевидний, адже лісників було в два-три рази більше. Ігор розхвилювався уві сні, перевернувся з лівого на правий бік і відчув, як легенько, ніби соромлячись, занила майже загоєна рана. Ліг на живіт, уткнувши лице в подушку. Забракло повітря для дихання, і він повернув голову вправо, до вікна. Сон, що було відступив убік, повернувся на місце — на екран уяви Ігора. Тільки звук щез. Звуку в цьому сні було мало: дерева шуміли, дув вітер, але тепер стало абсолютно тихо і через це неспокійно.
Звідкись ззовні сну пролунав стукіт. Спочатку глухий, неначе хтось бив деревом по дереву, а потім — дзвінкіший, як від ударів палицею у скло.
— Ігоре! — пролунав одночасно з рипом дверей голос мами. — Там хтось довкола будинку ходить! Я боюся!
Ігор розплющив очі. Йому знадобилася мить, щоб відділити інерцію сну від реальності. Мати стояла поруч з його ліжком в довгій нічній сорочці, боса.
Ігор неохоче підвівся, підійшов до вікна, прислухався. Стукіт продовжувався з нерівномірними інтервалами, шибка деренчала. Очі Ігора тим часом звикли до темряви. Якийсь темний предмет лежав на стежці між порогом будинку і хвірткою.
І раптом в двері подзвонили. Стук у вікно припинився.
— Піди, подивися, — швидко зашепотіла мати. — Тільки дверей не відчиняй! Скажи, що міліцію викличемо!
Неспокій матері передався синові. Та й холодно було стояти в самих трусах і майці перед відчиненою кватиркою.
Ігор вийшов на пальцях в коридор, звернув на кухню, нахилився до вікна. Знову стало тихо. Ігор відчинив кватирку, встав на табуретку і визирнув на вулицю. Звідси темний предмет на стежці нагадував велику господарську сумку.
— Хто тут? — неголосно запитав Ігор. Запитав і прислухався.
З-за рогу будинку, від сараю, долинув хрускіт, неначе хтось став на суху гілку.
— Хто там? — голосніше запитав Ігор, відчуваючи на спині тепле дихання матері — вона від страху пішла за ним на кухню і тепер визирала у вікно з-за його плеча.
З-за рогу почулися швидкі кроки. Ігор напружився, забрав голову з кватирки, прикипів поглядом до рогу будинку. Звідти, намагаючись ступати якомога тихіше, вийшов Колян, перебігаючи поглядом від одного темного фасадного вікна до іншого.
— Гей, що ти тут робиш? — запитав здивований Ігор.
Колян не відразу зрозумів, звідки до нього говорять. Підійшов ближче і побачив нарешті свого приятеля.