— Латинська Америка?! — пошепки спитав Колян. — Я там від нудьги помру. Або від текіли.
Ігор похитав головою.
— Ні, не Латинська Америка…
У кімнаті знову залягла тиша. З вулиці крізь відчинену кватирку влетіло далеке гудіння літака, що плив високо в небі.
Губи Коляна затремтіли.
— Не мовчи! — зашепотів він. — Вигадай що-небудь. В тебе кілька годин. Може, день. Розумієш, коли стріляють зі снайперської гвинтівки, це означає, що замовлення оплачене… Мене замовили…
— Давай я тобі постелю тут, на підлозі, — запропонував Ігор. — Ти поспиш, а я подумаю…
Колян погодився і відразу, не знімаючи лижного костюма, заснув на тонкому матраці, який зазвичай використовували для розкладачки.
Ігор переніс у свою кімнату сумку Коляна. Сам ліг у ліжко. Лежав, дивився в стелю, слухав нерівне дихання Коляна, що спав неспокійно.
«Може, попросити Степана, щоб Колян тимчасово пожив у новому домі? — розмірковував Ігор. — Він міг би там жити і допомагати, поки дім до ладу не доведуть…»
Уявив собі, як Колян виносить мішок з будівельним сміттям. У будинку Степан з Оленою щось фарбують. І в цей час до їх паркану під’їжджає чорний джип. А в машині — ті, хто Коляна шукають… Звідки вони дізнаються, що він саме там, у Степана?!
Чим більше напружував Ігор свій мозок, тим складнішою видавалася проблема. Від утоми і напруги заболіла голова. Він потер праву скроню пальцями і згадав, що й Колян скаржився на головний біль і також тер скроні.
— Що робити? Що робити? Думай, голово, думай! — повторював подумки Ігор, вже капітулюючи перед сном. Позіхав, проте намагався тримати очі розплющеними.
— Далекий закордон, — прошепотів він затихаючим голосом.
І очі заплющилися. В цей момент Ігор побачив руду Вальку, налякану Чагіним. Гарне, але перелякане обличчя. Відчай у великих очах. Ігор рідко у своєму житті бачив страх на обличчях, рідко чув страх у голосі. Але останнім часом страху стало забагато. І раптом його повіки відкрилися від несподіваної думки.
— Треба його відправити в Очаків, туди, в п’ятдесят сьомий, — сказав собі Ігор, і від цього раптового рішення чоло зросилося холодним потом. — Точно! Він одягнеться в форму, я йому все розповім…
Ігор підвівся на ліктях, подивився на Коляна, який спав на підлозі. Потім сів на ліжку, опустивши ступні на дерев’яну підлогу.
— Він же мені не вірить, — сумнів, що виник після рятівних думок, був слабким. — А які інші варіанти? — усміхнувся Ігор, відганяючи сумніви геть. — Варіантів немає!
Він встав, підійшов до Коляна. Присів біля його голови навпочіпки.
— Вставай, — прошепотів.
Але Колян спав міцно. Його сон був зміцнений коньяком і полиновою настоянкою.
Ігор поторсав його за плече. Колян промимрив щось у відповідь і відвернув голову в інший бік.
— Вставай, а то увімкну світло! — промовив Ігор твердо і впевнено.
Колян підняв голову. Глянув на друга.
— Що? — спитав пошепки.
— Вставай, є варіант!
Колян, сівши на матраці, слухав Ігора з роззявленим ротом. Його голова хилилася до лівого плеча. Очі, здавалося, ось-ось заплющаться.
— Я тобі все поясню, все розповім. Тобі треба в Очаків… Ти там влаштуєшся…
— Це ж цілковита маячня, — прошепотів Колян і важко зітхнув. — Ти мене заради цього розбудив?
— А ти по-іншому на це дивися, — нові думки додали голосу Ігора енергії і переконливості. — Вважай, що ти вже труп і вирушаєш у потойбічний світ. Вони ж там, з нашої точки зору, також всі мертві, з висоти дві тисячі десятого року. Вони ж всі там, унизу…
— Так, — несподівано погодився Колян і кивнув, показуючи, що готовий слухати далі.
— Ось ти перейдеш до них і доживеш… до природного закінчення свого життя. Ні з ким звідси не перетнешся, а якщо й перетнешся, то не дізнаєшся про це ніколи.
Колян знову кивнув.
— Говори далі, — промовив.
— А ти мене слухаєш? — засумнівався Ігор.
— Слухаю. Якщо це єдиний варіант, то я… піду, спущуся в той час. Що так потойбічний світ, що інак… Ні, я серйозно… Я слухаю, — він звів погляд на Ігора.
— Ти повіриш, — твердо промовив Ігор. — Я тобі дам фотографії, ти цих людей впізнаєш… Тебе зустрінуть, допоможуть… Збирайся!
— Куди? — перелякався Колян.
— За годину перша електричка на Київ. Там фотознімки великі надрукували, я ще не всі бачив. Подивишся на місто, на людей! На мене серед них, ти ж іще не віриш мені!
— Я вірю, — слабким, безвольним голосом прошелестів Колян. — Я починаю вірити… А якщо мене там вб’ють?