Степан, роззирнувшись, відразу попрямував до цих бабусь. Ігор поквапився за ним.
— Як ваші симиренки? — запитав Степан у однієї бабці.
— Дві гривні кіло, — відповіла вона. — Будете брати, віддам за півтори…
— А ви не підкажете, де б нам подешевше куток винайняти на кілька днів? — Степан змінив тему, що аж ніяк не здивувало бабусю.
— Чого ж ви так пізно приїхали? — вона із співчуттям розвела руками. — У морі зараз лише п’яні та діти купаються…
— А ми моржі, — посміхнувся садівник. — Ми не купатися, ми місто подивитися приїхали.
— Що ж у нас дивитися?! — сама себе запитала старенька. — Хоча чого ж? Церква є, музей з картинками десь у центрі… Кажуть, цікавий…
— Підемо, обов’язково і в музей підемо, — кивнув Степан. — Але спочатку нам би куток знайти!
Бабуся оглянула обох проникливим поглядом з ніг до голови.
— Є в мене кімнатка… Але менше, ніж за десять гривень на добу, я її не здам. Це без харчів, звичайно…
— Добре, торгуватись не будемо, — промовив садівник, начебто неохоче погоджуючись.
— Машо, ти мої попродаєш? — обернулася вона до бабусі поряд. — Я зараз повернусь!
Та кивнула.
Автовокзал і кілька «хрущовок» залишились позаду. Бабуся вела приїжджих повз приватні будинки.
— А ви звідки будете? — запитала по дорозі.
— Зі столиці, — відповів Степан.
Невдовзі зайшли на подвір’я старого цегляного будинку. Ігор відразу попрямував до ґанку.
— Гей, хлопче, не туди! — крикнула господиня, що затрималась біля хвіртки.
І повела їх за будинок, де гості побачили ще дві цегляні прибудови.
В одну з них вона й впустила чоловіків, знявши з дверцят навісний замок і разом з ключем передаючи його Степану. Всередині стояли два залізних ліжка, акуратно застелені. Біля маленького віконця — столик і два стільці, а під стіною така сама стара дерев’яна етажерка, що у Ігора в цегляному сараї.
— Ось, розташовуйтесь, — сказала вона. — А я піду далі торгувати.
Виходячи, озирнулась.
— Може, наперед заплатите?
Ігор простягнув їй двадцять гривень.
— Якщо довше пробудемо, доплатимо!
Степан викурив сигарету, і вони з Ігорем пішли на прогулянку містом. Вулиця, якою вони йшли, здалася Ігору безкінечною.
— Я думав, що Очаків не більший від Ірпеня, — зауважив він.
— Більше чи не більше, а в таких містечках всі один одного знають, це головне! — твердо промовив Степан. — Це головне, і не надто приємне. Вони відразу бачать, хто чужий!
Бабусю-господиню звали Анастасія Іванівна. Увечері вона постукала в їх віконце і покликала вечеряти.
У будинку Анастасії Іванівни пахло старим одягом. Ігору цей запах нагадував дитинство — у його бабусі в селі була скриня з сукнями, пальтами і хустками. Ігор інколи зазирав всередину, і звідти бив у ніс цей дивний млосний запах, який, однак, не був нестерпним, та навіть дуже неприємним. Мав у собі щось солодкаве, щось від осіннього прілого листя.
Бабуся пригощала гостей тушкованою капустою з грибами. Ніякого алкоголю на стіл не поставила, натомість відразу налила гостям чаю з великого фаянсового чайника.
— Ви тут давно живете? — спитав її Степан.
— Я очаківська, народилась тут, — відповіла господиня.
Очі Степана загорілися. Він швидко подивився на Ігора, а потім знову на Анастасію Іванівну.
— А ви випадково про Юхима Чагіна нічого не чули? — запитав сухим чітким голосом.
— Про Фіму?! — здивувалася вона. — Чого ж не чула? Фіму колись тут кожний другий знав!
На її обличчі з’явилася задумлива посмішка.
— Фіма вродливий був, моторний. Жінкам дуже подобався. Шкода, що його вбили…
— Як вбили? Коли? — вирвалося в Ігора.
Господиня задумалася.
— Напевно, за Хрущова… Точно! Відразу після того, як Хрущов Гагаріна в космос запустив. Чи раніше? Після супутника, якого також Хрущов в космос… Пам’ятаю, на похоронах всі лише про космос і гомоніли.
— А будинок, де він жив? — обережно запитав Степан. — Будинок цей ще стоїть?
— Стоїть, стоїть, — закивала господиня. — Куди ж він подінеться?!
Степан багатозначно подивився на Ігора.
В його погляді блиснув азарт, губи розтягнулися в ледь помітній посмішці.
5
Ігор цієї ночі спав погано. Панцирна сітка під матрацом скрипіла щоразу, коли він перевертався з боку на бік, і своїм скрипом будила його.
Добре хоч те, що це не будило Степана, який похропував на сусідньому ліжку.
Врешті-решт Ігор влігся на спину і лежав з розплющеними очима. Дивився в низеньку стелю, що ледь біліла у темряві. Дивився і згадував минулий вечір і вечерю в господині. Згадував, як вона посміхалася якоюсь майже дитячою посмішкою, розповідаючи про Фіму Чагіна, і ця посмішка виглядала дивною на її змарнілому обличчі! В кінці розмови вона навіть проговорилася, що й сама була в Фіму закохана, зрештою, як і більшість дівчат Очакова. Фіма Чагін був худим, довгим, з гострим борлаком на шиї. Ніс був також гострий. З’явився він в Очакові несподівано — його бабуся, що жила у великому будинку, раптом захворіла. Це було після війни. І батьки відправили його з Каховки до неї, щоб будинок після її смерті чужим не дістався. Бабуся одужала і прожила, за словами господині, ще років десять разом з онуком, дружно й весело. Він, коли приїхав, спочатку з усіма очаківськими забіяками побився, показав свій гонор. Так Фіма здобув авторитет, його почали вважати своїм, «очаківським». Ходив на рибалку, лазив з іншими пацанами в порт, щоби щось потягнути, знімав з немісцевих рибальських човнів якорі і перепродував їх на ринку. Деколи його ловили, але він завжди втікав. Аж поки його за якусь дрібницю не посадив дільничний на два роки. З тюрми Фіма вийшов іншим — подорослішав, став мовчазним. І бігати перестав, а ходив повільно, повагом. І люди до нього приїжджали різні: і з Таганрога, і з Одеси, і з Ростова. Інколи жили в його будинку по кілька тижнів, а потім щезали, і на їх місце приїжджали інші. І всі, як один, худі й сухорляві. І грошенята мав. І дільничний з ним вітався і ні про що більше не питав. І так тривало років п’ять-шість, а може, й довше, поки його не знайшли зарізаним у власному будинку.