Ігор зупинився перед хвірткою. Зайшов, притримавши її. Акуратно відчинив незамкнені двері. В чоботях пройшов у кімнату зі старим диваном. Роззувся, роздягнувся і ліг, накрившись турботливо складеною на табуретці ковдрою.
Вже засинаючи, продовжував думати про Вальку і Коляна, ніби те, що він їх заручив у своїй уяві, обов’язково мало закінчитися весіллям в реальному житті.
Вирішивши їх долю, вихопив з пам’яті Олену, доньку садівника. І з думками про неї заснув.
30
Ігора розбудив голосний кашель. Він розплющив очі, простиг руку до настільної лампи на тумбочці.
Тьмяне світло не вдарило в очі. Тільки передсвітанкова сірість відсунулася за вікно. Ігор лежав у своїй кімнаті. В кутку на матраці спав Колян. Він вже перестав кашляти, але лежав неспокійно, похрипуючи майже при кожному вдиху. Біля подушки на підлозі стояла склянка з маминою настоянкою. Трохи далі, під стіною, — дві пусті пляшки і одна почата.
Ігор сів на ліжку. В голові шуміло, але щойно погляд Ігора зупинився на Коляні, шум відступив. На його місце прийшли сумні думки і виразна жалість. Ігор жалів Коляна, проте не надто. Колян заслуговував на більшу жалість, більше співчуття. Його хакерський талант вдарив бумерангом, залишивши на пам’ять «зечемете» і реальну загрозу життю. Йому доводилося тепер готуватися до переходу в іншу реальність, яка була не набагато гуманніша від цієї. Вона була просто іншою. І все в ній було іншим, в тому числі інші загрози і небезпека. І водночас Ігор відчував легку заздрість. Дуже легку, проте вона заслуговувала на увагу того, хто заздрить. Якщо намальована Ігорем картинка щасливого майбутнього Коляна і Вальки перетвориться у весільну фотографію, і на весілля, як фотографа, вони запросять Івана Самохіна, то їх щастя може виявитися набагато солодшим, ніж не до кінця вимріяне і поки існуюче лише в уяві щастя самого Ігора. Річ у тому, що уявляти щастя Коляна і Вальки було набагато легше, і в реальність такого щастя вірилося легко. На тему власного щастя Ігор ще так детально не фантазував. Може, час починати?
Він зробив зусилля, відсунув на край уяви прозорий віртуальний портрет Вальки з її веселими зухвалими очима і наблизив маленький знімок Олени. Олена на карточці була тихою і не хотіла суперничати з меткою торговкою рибою. Олена була із «садівників»: працелюбних, тихих і скромних. Валька була «лісником». Це і допомогло Ігореві урівноважити в своїй свідомості обидва світи. І тому легко і невимушено він дав назви цим світам — «Світ лісників» і «Світ садівників». Раптом зникли заздрощі до Коляна, як і жалість до нього. Він також «лісник», у «світі лісників» йому буде не гірше, ніж тут!
Колян, ніби відчувши, що про нього думають, перевернувся на бік, обличчям до Ігора. Він підвів голову, простягнув руку до склянки, підніс її до рота. Випив і, коли ставив склянку на місце, помітив Ігора і світло від настільної лампи.
— Ти вже повернувся? — хрипко запитав він.
— Вже, — кивнув Ігор.
— Коли?
— Сьогодні увечері.
Уранці, поснідавши на підлозі з Коляном гречаною кашею з сосисками, Ігор пішов знову допомагати Степану. Степан був у гарному настрої. Працюючи, наспівував собі під ніс мелодії, подібні на марші. Олена нагодувала їх смачним обідом, і вони знову піднялися на другий поверх новобудови.
— А що тут буде? — запитав Ігор, вказуючи на кімнати другого поверху, які вони вже повністю звільнили від сміття і залишків будматеріалів.
До кімнати якраз увійшла Олена з відром і ганчіркою. Почала мити новенький, але затоптаний і вкритий будівельним порохом паркет.
— Спальні, — відповів Степан. — Внизу буде кафе, а вгорі — господарі.
— Чотири спальні? — не стримав подиву Ігор. — І ще в старому домі…
— Старий будинок — для старого господаря, тобто для мене, — посміхнувся Степан. — А новий — для молодої господині та її родини. До речі, я маю до тебе серйозну пропозицію…
Ігор завмер. Уважно подивився в очі садівнику. Згадав, як ледь не заробив від матері ляпаса за те, що не розрізняє пропозиції різного роду. Цю пропозицію Степан назвав «серйозною».
— Ви пропонуєте мені посаду заступника директора кафе? — запитав Ігор не без іронії в голосі, зберігаючи при цьому абсолютно серйозний вираз обличчя.
— Ні, — спокійно відповів Степан, — помічника кухаря.
— Кому ж я там буду допомагати? — Ігор єхидно скривив уста, уявивши сусідку Ольгу, яка стоїть біля плити, а поруч — він сам в кухарському ковпаку.
— Олені, моїй доньці. Вона буде кухарем.