Війна!
2
- Так!
-Точно?
- Так!!
-Точно?
- Так!!!
Війна існувала завжди. Спочатку, коли люди занадто розплодилися, аборигени з кийками виривали в інших – теж із кийками - мамонта. Спробуй, назбирай яблук та ягід, щоб у тебе черево не бурчало. Сусідам, отим мавпам, он як пощастило, що в потрібному місці вигребли ямку і рожни загострили. Тепер сидять, нахабно розкошують. Мамонт наштрикнувся, бач, не маленький «птах». Всього ж одним махом не зжеруть. А нам чого з голодухи пухнути – ну-мо бичакою по головах зухвалих гамадрилів. До того ж їхні самки, на яких ми раніше тільки витріщалися, вже виросли, дозріли, як на нас. Жінки покірні – тільки ікла вишкіри – і топчи їх залюбки. Цивілізація. Але найважливіше – в головному. Випхався з нашої сірої маси найрозумніший. Це він таку ідею подав. Недаремно він все на сонечку лежав і голову свою кошлату з вошами чухав. Народив. Народив ідею про мамонта і жінок. Тепер він командує нами. А всі й раді слухатися: правильність його рішень - поза обговоренням.
Війна!
Підкорили когось - живемо краще, програли бій - самі стали рабами. Тисячі років історія описує розвиток цивілізації, де скрізь є війна. Розвиток чи занепад. Томи написані. Проте, завжди є війна. Війна за владу. Не фізичну владу над іншою людиною. Підкорення і контролювання почуттів іншої людини. Для цього вигадали багато назв. Однак, найпоширенішою є кохання. Хвилює всіх. Про нього теревенять підлітки в курильнях. Юнаки, студіозуси, що спокусилися на це знання, зрілі чоловіки і навіть порохняві дідусі «на трьох ногах», шо шкутильгають і освідчуються бабцям, що найсолодша червона ікра - їхні губи.
Не обминуло це й мене.
Вони сиділи на лаві. Дві. Одна - білявка. Інша - чорнява. Пили пиво. Мають право. Вихідний день.
Я зупинився. Дістав ЇХ.
ЙОГО і ЇЇ.
Вони справді були гарні.
- Пл-иві-іт!
- Привіт, красуне!
- Ой, не спокушай мене...
- Ти гарна, як ця річка. Струнка. Як звуть тебе, панянко?
Дівчата перестали пити пиво і подивилися на мене як на пришелепкуватого.
- Мар'я, я...
Дівчата зайшлися сміхом.
- А мене Іваном кличуть...
Дівчата засміялися ще голосніше.
Моя ліва рука тримала ляльку Марью, а права - ляльку Івана.
- Куди підемо, Іванко?
Дівчата заливалися сміхом, а я продовжував.
- На фотосесію, дівчино.
- Так у тебе ж після сесії навіть негр побілів! - вигукнула Мар'я.
- А ти звідки знаєш? - здивувався Іван.
- Чутками земля повниться.
- Якщо не хочеш йти зі мною, я... Я вибираю ось на цій лавочці темненьку панянку для неосяжних філософських бесід про вічне і буденне.
- Катька, тебе вибрали! - пирснула одна з дівчат, - будеш знайомитися?! З хлопцем Іваном?!
- Могутнім хлопцем Іваном, - поправив я. - А то бігав тут один мужик, Ілля Муромець звали. Все вихвалявся, мовляв, татарську орду на одну руку поклав, а другою роздавив. Спробував переді мною комизитися. Я розсердився, скрутив його в баранячий ріг і в торбинку запхнув. Він там крутився, перевертався, а потім заблагав: «Іванко, Іванко, відпусти мене, будь ласка». До речі, Катю, тебе чекає саме таке. Занесу я тебе в далекі краї!
Дівчата залилися сміхом.
- Це куди? - підтримала розмову чорненька.
- Туди, де світить прекрасна зірка. Причому завжди. Зветься Любов і Краса!
Вони пирснули сміхом.
- Як це, куди? До свого лігва. Хатка - не хатка, а в хижку на гусячих ніжках.
- Та ну?
- Приходжу якось до будинку і кажу: «Хижко, тобто хатинко, стань до мене передом, до міста… Мм-м-м... Попкою. Вірніше, вікнами задніми». А вона геть не хоче. Я штовхнув її ногою - не хоче. Другий раз штовхнув, відчуваю - нозі боляче. І тут я зрозумів, що не сплю, і не в казці.
Знову сміються. Це дуже добре.
- Ну що, Мар’єчко, готова на дівочу ручку піти, її голосом заговорити?
- Залюбки, тільки тепер не Мар’єю хочу бути, а Катею!