У своїй творчості Сельма Лагерлеф стверджує життя в усіх його площинах і проявах. Але це ствердження не означає суцільного гімну всьому живому. Багатоплощинний світ Сельми Лагерлеф необмежений у просторі — це ніби велетенська оселя людини, в якій вирішальне значення мають моральні категорії. Світ Сельми Лагерлеф гомоцентричний. Весь його рух сконцентрований навколо людини, не якоїсь абстрактної істоти, а живої, повнокровної людини з усіма її індивідуальними рисами, людини, що сама перебуває в ненастанному розвитку. Людина Сельми Лагерлеф мужня й самостійна істота, їй без кінця доводиться змагатись не тільки із зловорожими силами природи, а й поборювати в собі лихі інстинкти, йти навіть усупереч родинним традиціям, загальноприйнятим громадським засадам, коли вони суперечать її особистим поглядам на справедливість. Так Ліль Інгмар, один з героїв роману «Єрусалим», каже: «Коли я зроблю те, про що оце міркую, то до мене в неділю не підійде ані священик, ані суддя, щоб потиснути мені руку…» А проте він таки робить задумане: дає притулок своїй нареченій, коли та вийшла з в’язниці, відсидівши кару за вбивство власної дитини. На думку письменниці, в кожному конкретному випадку голос сумління має підказати людині, як їй належить повестися. Не раз той чи інший вчинок цілковито руйнує її особисте щастя, проте вона ставить понад власну користь добро інших людей. Так Анна Шернгек із «Саги про Єсту Берлінга» відмовляється від свого кохання, щоб вирятувати від злиднів родину капітана Угли, або Ельсаліль з оповідання «Скарб пана Арне» віддає свого коханого в руки правосуддя, щоб покарати його за вбивство її добрих опікунів і названої сестри.
Хоч людське життя — самодостатня вартість, найцінніший скарб, але людина не просто втішається ним, а весь свій вік чинить ненастанно подвиги морального характеру і завдяки цьому виявляє свою людську природу. Сельма Лагерлеф будь-що намагається звільнити людину від зовнішнього насильства, оточити її життя природними умовами, бо тільки в них людина почуватиметься щасливою. Все природне письменниця зараховує до категорій добра. Звідси її погляд на смерть, як винагороду за життя, коли людина справді прожила його в усій повноті, втомилася від праці й тягаря довгих літ. «О Смерте, бліда посестро! Отже, правдива моя надія, що й я з тобою стрінуся? Навіть до мене, найнезугарнішої трудівниці землі, ти прийдеш, знімеш старенькі черевики з ніг, візьмеш мітлу з рук і миску з борошном, стягнеш із мене буденний одяг… Благословенна від тебе, спочину я тисячолітнім сном…» («Сага про Єсту Берлінга»).
Людське життя в творах Сельми Лагерлеф продовжується й після смерті, коли по людині лишаються добрі вчинки. Немає більшої ганьби, як залишити по собі погану славу. За життя в людини завжди є надія виправити вчинене зло, та нема гіршої муки, як лежати на смертельній постелі вже без такої надії. З іншого боку, життя статичне, вегетативне, не спрямоване на те, щоб чисто біологічну сировину перетворити на людський індивід, обдарований моральними якостями, і є, на думку письменниці, справжня смерть. Людина вмирає, коли дає змогу лихим інстинктам запанувати над її природженою добрістю. «Гадаєте, що мрець тільки той, хто лежить закляклий у труні?.. Ви не вірите, що на світі більшість людей мертві або ж напівмертві? Гадаєте, що я живу?» — питає майориха Єсту Берлінга. Сама вона вважає себе мертвою відтоді, як з доброї Маргарети Сельсінг стала лихою майорихою з Екебю.
Життя людини починається від тієї миті, коли вона бере на себе труд формування свого правдивого людського обличчя. Сельма Лагерлеф твердо переконана, що людина добра істота, тільки ненастанно мусить розвивати в собі те добро, ненастанно поборювати внутрішні чинники, що заважають виявлятися найпритаманнішим її чеснотам. Одначе самовдосконалення дається людині не легко. Герої Сельми Лагерлеф дорого платять за нього. Кожен з них переживає хвилини зневіри, зламу, розпачу. Мар’яна Сінклер за своє вдосконалення заплатила коханням, її батько позбувся здоров’я, кавалери втратили останній свій притулок.
Одним із чинників, що підносить і ушляхетнює людську душу, в Сельми Лагерлеф є краса. Із естетичної категорії в її світі краса обертається в категорію моральну, стає елементом тієї «неодмінної поживи дітей нашої землі», без якої немає цілісної людини. Знищити красу — такий самий злочин, як і знищити витвір людського духу, байдуже, чи то краса мертвої чи живої природи. «Лихо тому, через кого зітхають ліси і плачуть гори», — каже письменниця в «Сазі про Єсту Берлінга».