Але потім він поринув у чудернацькі абстрактні роздуми, аж ніяк не властиві Форсайтам, у чому й полягала частково його перевага над ними. Які дрібні істоти люди, і скільки їх розвелося на світі! І що з ними всіма буде?
Він спіткнувся, виходячи з кеба, розрахувався з візником, не переплативши жодного фартінга, підійшов до каси взяти квиток у крісла і спинився з гаманцем у руці — він завжди носив гроші в гаманці, не схвалюючи звички класти їх просто в кишеню, як то здебільшого робить нинішня молодь. Касир визирнув з віконця, наче старий пес із будки.
— Подумати тільки!— мовив він здивовано.— Та це ж містер Джоліон Форсайт! Авжеж, він! Давненько не бачив вас, сер. О боже! Не ті тепер часи, що колись. Адже ви з братом, і той аукціоніст містер Треквер, і містер Ніколас Трефрі брали у нас щосезону шість чи сім крісел. Як же ви поживаєте, сер? Ми не молодшаємо!
У старого Джоліона заяскріли очі; він заплатив гінею. Його не забули. Під звуки увертюри він урочисто рушив у залу, як старий бойовий кінь на бойовище.
Склавши циліндр, він сів, витяг, як і колись, рукавички і, приставивши до очей бінокля, озирнув театр. Врешті поклав бінокль на циліндр і втупив замислений погляд у завісу. Гостріше, аніж будь-коли, він відчув: для нього все скінчено. Куди поділися всі ті жінки, вродливі жінки, що їх колись було повно в театрі? Куди поділася колишня млость, що проймала йому серце, коли він чекав виходу славетного співака? Де те відчуття сп'яніння життям, відчуття спромоги ним тішитись?
У свій час він був найзавзятіший аматор опери! Тепер уже опери немає! Цей Вагнер її занапастив: не лишилось ані мелодії, ані голосів. А чудові були співаки! Таких тепер немає! Він дивився, як розгортається на сцені здавна знайома дія, і серце його німіло.
Від сивого пасма над вухом і до кінчика лакованого черевика з гумовою стрічкою в старому Джоліоні не було навіть сліду недолугості чи кволості. У нього була пряма постать, майже така сама, як і за тих давніх часів, коли він учащав сюди щовечора; і зір у нього й досі чудовий — майже такий, як і тоді. Але звідки це почуття втоми й розчарування!
Він завжди втішався життям, навіть тим, що було в житті недосконалого,— а недосконалого було багато,— втішався помірно, щоб зберегти молодість. Але нині його зрадила спромога втішатися, зрадила й життєва філософія, лишилося тільки жахливе почуття, що всьому кінець. Навіть хор в'язнів, навіть арія Флорестана не здатні були розвіяти тугу його самотності.
Якби ж то Джо був із ним! Хлопцеві, мабуть, уже сорок. Він змарнував чотирнадцять років життя свого єдиного сина. А Джо вже не парія, знехтуваний суспільством. Він одружився. Старий Джоліон не міг утриматися і схвалив цей крок сина, пославши йому чек на п'ятсот фунтів. Чек повернувся в листі з «Усякої всячини», в якому писалося:
«Любий тату!
Радий був одержати Ваш щедрий дарунок: він означає, що Ви не такої про мене поганої думки. Повертаю його, але якщо ви вважаєте за можливе вкласти ці гроші для нашого хлопчика (ми звемо його Джоллі), який носить наше ім'я і прізвище, я буду дуже вам вдячний.
Від щирого серця сподіваюся, що ви, як завжди, при доброму здоров'ї.
Ваш люблячий син Джо».
У цьому листі весь хлопець. Він завжди був поштивий. Старий Джоліон відписав йому:
«Любий Джо!
Ця сума (500 ф. ст.) записана в мої книги на ім'я твого сина, Джоліона Форсайта, і відповідно зростатиме на п'ять процентів. Сподіваюся, що в тебе все гаразд. Нині я почуваю себе добре.
З любов'ю твій відданий батько Джоліон Форсайт».
І щороку першого січня він додавав сотню фунтів та проценти. Сума зростала — наступного нового року на рахунку буде тисяча п'ятсот фунтів з лишком. Навіть висловити важко, яке задоволення давала йому ця щорічна фінансова операція. Проте листування між ними припинилось.
Незважаючи на любов до сина, незважаючи на інстинкт, почасти природжений, почасти, як у тисяч інших людей його класу, набутий у процесі безнастанної ділової практики і спостереженні за нею, інстинкт, що примушував старого Джоліона оцінювати поведінку людей, виходячи з наслідків цієї поведінки, а не з власних принципів,— у глибині його серця ворушився неспокій. За таких обставин син повинен був покотитися вниз: закон цей стверджувався в усіх романах, проповідях і п'єсах, що їх старому Джоліонові доводилось читати, чути чи бачити.
Коли він одержав від сина свій чек, йому здалося, що світовий лад десь порушився. Чому син не покотився вниз? Але хто міг йому те пояснити?
Певна річ, він знав — сказати правду, сам розвідав,— що Джо живе в Сент-Джонс-Вуді, що він має будиночок з садом на Вістарія-авеню, що дружину свою виводить у товариство — товариство те, мабуть, непевне — і що в них двоє дітей: хлопчик Джоллі [2] (зважаючи на обставини, старому Джоліонові це ім'я видалося цинічним, а він і побоювався, і не любив цинізму) і дівчинка Голлі, що народилася вже після одруження. Хтозна, як воно живеться синові. Він узяв готівкою капітал, успадкований від діда — материного батька,— і пішов до Ллойда страховим агентом; окрім того, він малював картини — акварелі. Старий Джоліон знав про це і тайкома купував їх час од часу, відтоді як одного разу побачив у вітрині комісійної крамниці краєвид Темзи, під яким стояв синів підпис. Він вважав ті картини поганенькими і не вішав їх через підпис, а зберігав у замкненій шухляді.