Выбрать главу

Цього ранку йому довелося побувати в Лондоні у форсайтівських справах, і він добре помітив, що Гредмен позирає на нього скоса поверх своїх окулярів. Старий клерк, здавалося, випромінював скорботно-вітальну еманацію. Від нього наче віяло запахом давніх часів. Майже чути було, як він думає: «Містер Джоліон... та-ак, якраз мого віку, і ось помер — боже, боже! Мабуть, вона дуже переживає. Вродлива була жінка. Усі ми смертні! В газетах з'явився некролог. Ось як воно буває!» Атмосфера в конторі змусила Сомса якнайшвидше владнати кілька справ, зв'язаних з орендою будинків та передачею власності.

— А як, містере Сомсе, щодо того проекту із спадщиною міс Флер?

— Я передумав,— коротко відповів Сомс.

— Он як! Я дуже радий. Я так і подумав тоді, що ви трохи поспішаєте. Часи змінюються.

Як вплине ця смерть на долю Флер? Це питання почало тривожити Сомса. Він не був упевнений, чи дочка знає про неї: вона рідко проглядала газети, а оголошень про народження, шлюби та смерті не читала ніколи.

Він поспіхом закінчив справи й подався снідати на Грін-стріт.

Вініфред була сумна. Джек Кардіган, як з'ясував Сомс, поламав крило машини і сам на деякий час втратив «життєздатність». Вініфред ніяк не могла звикнути до думки, що таке сталося з її зятем.

— То Профон і справді поїхав?— раптом спитав Сомс.

— Поїхав,— відповіла Вініфред,— але куди, я не знаю.

Так, у тому-то й річ, що нічого не можна сказати напевно! А втім, йому не дуже й кортіло знати. Листи від Аннет приходили з Дьєппа, де вона жила з матір'ю.

— Ти, певно, бачила повідомлення про смерть нашого родича?

— Бачила,—кивнула Вініфред.—Мені шкода... шкода його дітей. Він був дуже приємна людина.

Сомс буркнув щось невиразне. Давня, глибока істина, що людей у цьому світі судять не по їхніх вчинках, а по їхній репутації, підкралася через чорний хід до його свідомості і настирливо стукала в її двері.

— Я знаю, що у декого було таке враження,— сказав він.

— Тепер, коли він помер, треба віддати йому належне.

— Я б волів віддати йому належне раніше,— мовив Сомс,— але в мене ніколи не було нагоди. Чи є у тебе «Книга баронетів»?

— Є. Там, на нижній полиці.

Сомс дістав грубий червоний фоліант і почав гортати його.

«...Монт — сер Лоренс, 9-й бар-т, т-л з 1620 p., ст, син Джофрі, 8-го бар-та і Лавінії, доч. сера Чарлза Максгема, бар-та (Маскгемхол, Шропшір); одр. 1890 р. з Емілі, доч. Конвея Чаруела, ескв., Кондафорд-Грейндж, Оксф; один син-спадкоємець Майкл Конвей, нар. 1895 p., дві дочки, мешк.: Ліппінгхол-Менор, Фолвел, Букінгемшір. Клуби: «Жартунів», «Кав'ярня», «Аероплан». Див. «Бідлікот».

— Гм!— буркнув він.— Ти знаєш кого-небудь із видавців?

— Дядечка Тімоті.

— Я маю на увазі живих.

— Монті знав одного в своєму клубі. Якось він навіть привів його до нас обідати. Адже Монті завжди мріяв написати книжку про те, як розбагатіти на перегонах. Він пробував зацікавити того видавця.

— Ну й що?

— Монті підбив його поставити на одного коня — ставка була дві тисячі гіней. Більше ми його не бачили. Наскільки я пригадую, він був одягнений із смаком.

— Кінь узяв приз?

— Ні. Здається, прийшов останній. Ти ж знаєш, Монті був по-своєму недурний.

— Справді?— сказав Сомс.— А як ти гадаєш, чи може бути щось спільне між майбутнім баронетом і видавничою справою?

— Люди тепер нічим не гребують,— відповіла Вініфред,— Вони ладні робити, що завгодно, аби тільки не бити байдиків — зовсім не так, як у наші часи. Тоді всі прагнули нічого не робити. Але, гадаю, все ще вернеться.

— Молодий Монт, про якого я кажу, дуже упадає за нашою Флер. Якби його залицяння могли покласти край тому захопленню, я б посприяв йому.

— Він гарний хлопець?

— Не красень, але досить приємний, трохи вітрогон. По-моєму, у них чималі земельні володіння. Здається, він щиро закоханий. А проте хтозна.