Потім з безмежним полегшенням він побачив, що дівчина пішла назад до будинку. Що він може дати їй, щоб відшкодувати цю поразку? Перли, подорожі, коней, інших юнаків — все, що вона забажає, аби тільки він міг забути цю юну постать, що стоїть самотня над річкою. Ну от! Знову вона поставила ту саму платівку! Справжня манія! З будинку знову долинало безглузде тринькання. Так ніби Флер промовляла: «Мені потрібен який-небудь стимул, а то я помру!» Сомс невиразно розумів її. Ну що ж, якщо цей бренькіт помагає їй, то хай бренькає хоч і всю ніч! І крадькома повернувшись через садок, Сомс зійшов на веранду. Хоч він мав намір зайти у вітальню і поговорити з дочкою, проте вагався, не знаючи, що сказати, і намагався пригадати, що відчуваєш, коли не пощастило в коханні. Йому слід було б знати, слід було б пригадати, але він не міг! Все забулося, збереглась тільки згадка, що було нестерпно боляче. Марно напружуючи пам'ять, Сомс стояв, витираючи хусточкою руки й губи, які були зовсім сухі. Витягнувши шию, він міг бачити Флер, що стояла спиною до піаноли, яка й досі грала той самий мотив; її руки були схрещені на грудях, вона пихкала сигаретою, і дим застилав її обличчя. Його вираз був для Сомса зовсім чужий: блискучі очі втупилися в простір, і все воно палахкотіло гнівом і зневагою. Разів зо два він помічав такий вираз у Аннет. Обличчя надто жваве, надто виразне, в цю мить воно належало не його дочці, а зовсім чужій людині. І він не зважився зайти, усвідомивши, що будь-яка спроба втішити її буде марна. Сомс сів на веранді в затіненому куточку.
Жорстоко пожартувала з нього доля! Немезіда! Той давній нещасливий шлюб! І за які, о боже, гріхи? Хіба він міг знати тоді, коли йому так шалено хотілося володіти Айріні і вона згодилася стати його дружиною, що вона ніколи не кохатиме його? Мелодія скінчилася, знову почалась і знову скінчилась, а Сомс усе сидів у затінку й чекав, сам не знаючи чого. Недокурок сигарети, який Флер викинула у вікно, упав на траву; Сомс дивився, як він жевріє, догоряючи. Місяць виплив з-за тополь на безкраї простори неба і залив садок своїм примарним сяйвом. Безрадісне світло, загадкове, далеке, схоже на красу тієї жінки, що ніколи не кохала його, вбрало немезії і левкої в неземні шати. Квіти! А його квітка така нещаслива! Ох, чому щастя — не облігації внутрішньої позики, чому його не можна перетворити в консолі, застрахувати від зниження?
Світло у вітальні погасло. Тепер там тиша й темрява. Де Флер? Пішла нагору? Сомс підвівся і, ставши навшпиньки, зазирнув у вікно. Здається, пішла! Він зайшов до кімнати. Веранда не пропускала туди місячного світла, і спершу він нічого не міг розгледіти, крім обрисів меблів, що здавалися темнішими за темряву. Він навпомацки рушив у протилежний куток, щоб зачинити вікно. Нога його зачепила стілець, і хтось охнув. Ось вона, сховалася, згорнувшись клубочком у кутку канапи! Він нерішуче простягнув руку. Чи потрібні їй його втішання? Він стояв, дивлячись на цей клубок з пом'ятих оборок і волосся, на це чарівне юне створіння, що силкується вирватись із чіпких лап горя. Як її залишити тут? Нарешті він погладив її по голові і сказав:
— Годі тобі, донечко, іди краще спати. Я тебе чим-небудь утішу.
Яка нісенітниця! Але що він міг їй сказати?
IX. ПІД ДУБОМ
Коли відвідувач пішов, Джон з матір'ю стояли мовчки, поки син раптом сказав:
— Мені треба було б його провести.
Але Сомс уже простував алеєю, і Джон пішов нагору в батькову майстерню, надто збуджений, щоб повернутися до вітальні.
Вираз материного обличчя, коли вона стояла перед чоловіком, з яким колись була одружена, зміцнив рішення, яке визріло в ньому, відколи вона пішла від нього минулого вечора. Цей вираз був подихом дійсності, який примусив його остаточно відкинути вагання. Одружитися з Флер — це однаково що вдарити матір в обличчя, зрадити покійного батька! Так не годиться! Джон від природи зовсім не вмів злоститися. В цю важку для нього годину він не звинувачував своїх батьків. Він мав рідкісну, як на свій юний вік, здатність бачити речі в їхній природній відносності. І Флер, і навіть його матері гірше, ніж йому. Тому, кого покинуто, важче, ніж тому, хто кидає, і дуже важко тому, хто знає, що через нього дорога йому людина жертвує своїм коханням. Він не повинен і не буде злоститися! І коли він стояв біля вікна, дивлячись на запізнілий проблиск сонця, перед ним знову з'явилося видіння світу, яке він бачив минулого вечора. Море проти моря, країна проти країни, мільйони проти мільйонів людей, і в кожного своє життя, свої прагнення, радощі, горе і страждання — кожному доводиться приносити жертви й боротися самому за своє існування. І хай би він навіть по-