— Худий він тому, що багато працює; люди, зайняті справжнім ділом, ніколи не гладшають!
Тітонька Джулі надулася; сама вона завжди була худорлява, але з цієї незаперечної обставини мала одну-єдину втіху: могла вдосталь мріяти про те, як би стати огрядною.
— На мою думку,— мовила вона сумно,— ти не повинна дозволяти, щоб його називали Піратом; люди можуть подумати хтозна-що, а він же будуватиме Сомсові дім. Сподіваюся, він поставиться до своєї роботи серйозно: це для нього дуже важливо; адже Сомс має неабиякий смак!
— Смак!— вигукнула Джун, скипівши.— Його смак анічогісінько не вартий, у нашій родині ніхто не має смаку!
Місіс Смолл сторопіла.
— Твій дядько Свізін,— сказала вона,— завжди мав чудовий смак! Та й у Сомса чудовий будиночок, невже ти скажеш, що ні?
— Гм!— відповіла Джун.— Хіба тільки тому, що там живе Айріні!
Тітонька Джулі спробувала сказати щось приємне:
— А наша голубонька Айріні задоволена, що переїде за місто?
Джун поглянула на неї так гостро, наче її очима прозирнуло сумління; потім вираз цей зник, а погляд став іще гостріший, наче їй вдалося погамувати сумління. Вона відповіла гордовито:
— Авжеж, задоволена, а чому ні?
Місіс Смолл збентежилась.
— Не знаю,— сказала вона.— Я гадала, може, їй не схочеться розлучатися з друзями. Твій дядько Джеймс каже, що вона мало цікавиться життям. Ми вважаємо — тобто Тімоті вважає — їй слід частіше бувати на людях. Ти ж, мабуть, за нею скучатимеш!
Джун закинула руки за голову.
— Як би я хотіла,— вигукнула вона,— щоб дядечко Тімоті не говорив про те, що його не стосується!
Тітонька Джулі встала і випросталася на весь свій чималий зріст.
— Він ніколи не говорить про те, що його не стосується,— мовила вона.
Джун одразу відчула докори сумління; вона підбігла до тітки й поцілувала її.
— Пробачте мені, тітонько, але краще хай би Айріні дали спокій.
Тітонька Джулі не змогла сказати нічого доречного на цю тему й тому промовчала; вона зібралася йти, застебнула на грудях свою чорну шовкову пелерину й узяла свій зелений ридикюль.
— А як поживає дідусь?— спитала вона, вийшовши в хол.— Нудно, мабуть, йому самому тепер, адже ти весь час із містером Босіні.— Вона нахилилася, жадібно поцілувала онуку і подріботіла до дверей.
Очі Джун налилися слізьми; вона вбігла в маленький кабінет, де Босіні сидів біля столу й малював пташок на звороті конверта, впала на стілець і вигукнула:
— Ой Філе, це просто жах!
Серце її палахкотіло таким самим яскравим вогнем, як і червонясто-золоті коси.
Зранку наступної неділі, коли Сомс голився, йому доповіли, що внизу чекає містер Босіні — бажає з ним поговорити. Прочинивши двері в дружинину кімнату, Сомс сказав:
— Босіні внизу. Піди посидь із ним, а я доголюся. Я вийду за хвилину. Мабуть, він хоче поговорити про будівництво.
Айріні мовчки поглянула на чоловіка, не відповівши, докінчила одягатись і пішла вниз.
Сомс і досі не міг збагнути, яка її думка щодо нового будинку. Вона не висловила ніяких заперечень, а до Босіні ставилася наче по-дружньому.
Поглядаючи у вікно, він бачив, як вони розмовляли внизу у дворику.
Він заквапився і двічі порізав підборіддя. Почувши їхній сміх, відзначив подумки: «В кожному разі, вони подружилися!»
Як він і гадав, Босіні зайшов, щоб забрати його до себе й показати плани.
Він узяв капелюха, й вони пішли.
Плани лежали розгорнені на дубовому столі в архітекторовій кімнаті; блідий, але незворушний Сомс допитливо схилився над ними і довгий час розглядав їх, не кажучи ані слова.
Нарешті він озвався спантеличено:
— Дивний будинок.
Усередині двоповерхового прямокутного будинку був квадратний дворик. Круг дворика на горішньому поверсі йшла галерея, а над ним височів скляний дах на восьми колонах.
На погляд Форсайта, то був справді дивний будинок.
— Багато місця пропаде марно,— додав Сомс.
Босіні почав ходити по кімнаті, і Сомсові не сподобався вираз його обличчя.
— Плануючи цей будинок,— сказав архітектор,— я ставив за мету, щоб ви почували себе в ньому вільно, як справжній джентльмен!
Сомс розставив великий і вказівний пальці, наче вимірюючи, наскільки він виросте в очах усього світу, спорудивши такий будинок, і відповів:
— Атож! Так, я розумію.
Обличчя Босіні засвітилося особливим виразом, який з'являвся завжди, коли він був чимось захоплений.
— Я прагнув спроектувати будинок, що відзначався б почуттям власної гідності. Якщо він не подобається вам, скажіть одверто. Звичайно про це ніхто не думає — навіщо почуття гідності, коли можна втулити ще одну вбиральню?— Він несподівано тицьнув пальцем у ліву частину прямокутника.— Тут вам є де розвернутися. У цьому приміщенні, відокремленому від двору завісами, будуть ваші картини, розсуньте завіси, і ви матимете простір п'ятдесят один на двадцять три і шість десятих. Оця пічка посередині виходить одним боком у двір, а другим — у картинну галерею; оця стіна вся скляна, виходить на південний схід, а дворик — на північ. Решту картин ви можете повісити у верхній галереї чи в інших кімнатах. В архітектурі,— провадив він, дивлячись на гостя, але, очевидно, його не бачачи, що неприємно вразило Сомса,— як і в житті, не можна досягти почуття власної гідності без систематичності. Кажуть, що це вже не модно. Проте над цим варто поміркувати — адже нам ніколи не спадає на думку втілити основний принцип життя в наших оселях; ми захаращуємо свої будинки оздобами, гарненькими дрібничками, затишними куточками,— всім, що може потішити око. А треба навпаки: око хай спочиває; створіть враження кількома енергійними лініями. Головне — це систематичність: без неї немає почуття власної гідності.