Выбрать главу

Свізін, перелякано позирнувши на нього, відказав:

— Ти мені про таке не говори!

У третій кареті балакали про всяку всячину, частенько визираючи, щоб подивитися, чи далеко ще їхати. Джордж промовив: «Сказати правду, бідолашна старенька зажилася на світі». Він вважав сімдесят років межею людського віку. Молодий Ніколас відповів лагідно, що, як видно, Форсайтів це правило не стосується. Джордж заявив, що в шістдесят накладе на себе руки. Молодий Ніколас, посміхаючись і погладжуючи підборіддя, мовив: навряд чи ця теорія сподобається його батькові,— він після шістдесяти років нажив чимале багатство. Ну, а сімдесят років,— то вже остаточна межа, сказав Джордж, саме час відійти на той світ і залишити гроші дітям. Сомс, який досі мовчав, тепер і собі докинув слово: він не забув «трунаря» і, ледь підвівши повіки, сказав, що так, мовляв, можуть міркувати лише люди, які за весь свій вік не спромоглися нажити ніяких грошей. Сам він збирається жити якомога довше. То була шпилька Джорджеві, який постійно перебував у фінансовій скруті. Босіні неуважно пробурмотів: «Чудово сказано, чудово!» Джордж позіхнув, і розмова на тому скінчилась.

Коли процесія прибула на кладовище, труну занесли до каплиці, чоловіки зайшли слідом парами. Ця варта, споріднена з небіжчицею, являла собою разюче й виняткове видовище серед великого міста Лондона з його безмежною розмаїтістю життя, його незліченними справами, розвагами, обов'язками, його страшною нечулістю, його страшним відособленням людей.

Родина Форсайтів зібралася, щоб показати свою перемогу над усім тим, свою тісну згуртованість, продемонструвати всемогутність закону власності, з якого виросло їхнє сімейне дерево, вигнався дебелий стовбур, розлогі віти, наповнившись життєдайними соками, досягнувши розквіту в призначений долею час. Дух старої жінки, що заснула останнім сном, скликав їх на цю демонстрацію. То був її останній заклик до згуртованості, в якій полягала їхня сила; то був її останній тріумф: вона вмерла тоді, коли дерево ще буяло.

Старій пощастило: їй не доведеться побачити, як ті віти розростуться так широко, що зрештою похиляться додолу. Вона не могла зазирнути в серця тих, хто її проводив. Той самий закон, що перетворив її з худенької стрункої дівчини в жінку дужу й дозрілу, з жінки — в кощаву, немічну, схожу на чаклунку стару бабу, чия індивідуальність виступала дедалі виразніше й виразніше в міру того, як сходив з неї полиск, що його набуває людина, спілкуючись із світом,— той самий закон мав діяти, уже діяв у родині, про яку вона піклувалася, наче мати.

Вона бачила ту родину молодою, в зростанні, вона бачила її дужою й змужнілою, і перш ніж її старечі очі встигли й спромоглися побачити, що буде далі, вона померла. Напевно, вона б силкувалася зберегти молодість і силу родини, і, хтозна, може, своїми старечими пальцями та тремтливими поцілунками їй би пощастило хоч на деякий час затримати її занепад. Та ба! Навіть тітоньці Енн не під силу було змагатися з Природою.

«Загибелі передує гордість!» Згідно з цим правилом, найіронічнішим із усіх правил Природи, Форсайти, перш ніж загинути, зійшлися на передостанній парад. Вишикувавшись у дві шеренги, вони майже всі спокійно потупили свої обличчя, що маскували їхні думки, але дехто дивився вгору і насуплював брови, наче вгледівши на стіні каплиці якесь грізне видиво і дослухаючись до якихсь страхітливих звуків. І коли вони мурмотіли, повторюючи за священиком молитву, їхні голоси лунали одним тоном, одним невловним форсайтівським ладом, і звучали вони дивно, наче бурмотів хтось один, квапливо повторюючи кожне слово.

Відправа скінчилася, і родичі знову вишикувались, щоб провести тіло небіжчиці до могили. Склеп стояв розчинений, навколо нього чекали люди в чорному.

Звідси, з цього священного поля, де спочивали вічним сном тисячі й тисячі небіжчиків із середовища великої буржуазії, погляди Форсайтів звернулися над купками могил до обрію. Там, під захмареним небом, скільки сягало око, розкинувся Лондон, що сумував за своєю дочкою, сумував разом із родичами за тією, що була їхньою матір'ю і опікункою. Сотні тисяч шпилів і будинків, повитих сірою імлою величезного павутиння власності, шанобливо схилилися перед могилою, де упокоїлася ця жінка, найстарша з роду Форсайтів.

Кілька слів, жменька землі, труну опущено в склеп, і тітонька Енн лягла на останній спочинок.

Навколо склепу, схиливши сиві голови, стояли п'ятеро братів, що мали пильнувати її спокою: вони дбатимуть, щоб Енн було зручно там, куди вона пішла. Її невелика власність має лишитися тут, а все, що можна зробити, буде зроблено.

Потім брати відійшли один по одному й, надівши циліндри, повернулися глянути на новий напис, вирізьблений на мармурі родинного склепу:

Вічної пам'яті

ЕНН ФОРСАЙТ,

дочки похованих тут

ДЖОЛІОНА ТА ЕНН ФОРСАЙТІВ,

що упокоїлася вересня 27 дня 1886 року

у віці вісімдесят сім років і чотири дні