Проте, маючи нахил до об'єктивності, молодий Джоліон подумав, що несправедливо звинувачувати у варварстві людей, яким просто бракує уяви: адже ніхто з них не побував у шкурі ув'язненого звіра й від них не можна сподіватися, що вони зрозуміють, як мучиться тварина в неволі.
Аж коли вони виходили з саду — Джоллі й Голлі в блаженному сп'янінні,— старий Джоліон дістав нагоду заговорити про справу, яка лежала в нього каменем на душі.
— Не знаю, що робити,— сказав він.— Коли так триватиме далі, то що ж з нею буде? Просив її звернутися до лікаря, та куди там. Вона зовсім не в мене вдалася. Викапана твоя мати. Вперта як віслюк! Упреться на своєму, та й край!
Молодий Джоліон посміхнувся, зиркнувши на батькове підборіддя. «Обоє ви однакові»,— подумав він, але не сказав ані слова.
— А тут ще й цей Босіні,— провадив старий Джоліон.— Якби моя воля, я залюбки відлупцював би його, але ж мені воно якось не личить, а тобі, мабуть, не завадило б,— додав він непевно.
— Що ж він такого вчинив? Якщо вони не ладнають між собою, то хай краще розходяться.
Старий Джоліон позирнув на сина. Тепер, коли мова зайшла про стосунки між чоловіком і жінкою, він зразу відчув до нього недовіру. Джо, напевно, дотримується щодо цього занадто вільних поглядів.
— Не знаю, яка твоя думка,— мовив він. Я не здивуюсь, якщо ти поставишся до нього вибачливо. Але, на мою думку, він поводиться непорядно, хай тільки ми десь зустрінемось, я йому так і скажу.
Старий Джоліон урвав розмову.
Він не міг поговорити з сином про обурливу поведінку Босіні. Хіба ж його син не вчинив так само (а може, ще й гірше) п'ятнадцять років тому? І наслідкам того безглуздого вчинку, здається, не буде кінця!
Молодий Джоліон теж мовчав: він зразу збагнув, що думає батько, бо, скинутий з тієї вершини, звідки все здається очевидним і простим, він мимоволі став чутливим і проникливим.
Його погляди на стосунки між статями, що склалися п'ятнадцять років тому, значно різнилися від батькових. Через цю прірву не перекинеш місточка.
Він стримано мовив:
— Мабуть, Босіні закохався в іншу жінку?
Старий Джоліон зиркнув на нього насторожено.
— Хтозна,— відповів він,— люди кажуть, що так.
— То, мабуть, вони кажуть правду,— несподівано зауважив молодий Джоліон.— І, напевно, люди сказали тобі, хто вона?
— Так,— відповів старий Джоліон,— Сомсова дружина.
Молодий Джоліон не свиснув. Йому довелося стільки пережити, що він розучився свистіти в таких випадках; він тільки ледь посміхнувся, глянувши на батька.
Якщо старий Джоліон і побачив ту посмішку, то не показав цього.
— Вони з Джун були близькими подругами,— пробурчав він.
— Бідолашне дівча!— стиха мовив молодий Джоліон. Він і досі уявляв дочку трирічним малятком.
Старий Джоліон раптом спинився.
— Я не вірю цим пліткам,— сказав він.— То все брехня до останнього слова. Посади мене в кеб, Джо, я страшенно втомився.
Вони стояли на розі, чекаючи вільного кеба, а повз них одна за одною проїздили карети, що везли із Зоологічного саду Форсайтів найрізноманітніших мастей. Збруя, лівреї, лискучі спини коней — все це аж сяяло проти травневого сонця, і кожний екіпаж, ландо, фаетон, коляска, карета, здавалося, гордо вистукували колесами:
І це славослів'я, як усім відомо, править за гарний супровід до кожної поїздки Форсайта.
Серед цих екіпажів один, запряжений парою світло-гнідих коней, мчав швидше за інших. Його похитувало на високих ресорах, і четверо пасажирів гойдалися, наче в колисці.
Цей екіпаж привернув увагу молодого Джоліона; і раптом на задньому сидінні він побачив свого дядька Джеймса,— його було важко не впізнати, хоча баки у нього посивіли ще більше. Навпроти нього, затулившись парасольками, сиділи Рейчел Форсайт і її старша заміжня сестра Вініфред Дарті, елегантно вбрані, гордовито закинувши голови, наче ті птахи, що їх вони тільки-но бачили в Зоологічному саду. А поряд із Джеймсом, відкинувшись на спинку, сидів Дарті в застебненому на всі гудзики новісінькому сюртуку, з рукавів якого виглядали широкі білосніжні манжети.