— Непогана, у неї справжнє форсайтівське підборіддя. Мені буде без неї сумно, Джо.
І вираз його обличчя знову вразив молодого Джоліона, як і тоді, коли він з ним зустрівся.
— Що ви робитимете самі, тату? Вона, мабуть, тільки про нього й думає.
— Що я робитиму? — перепитав старий Джоліон, і голос його зазвучав сердито. — Жити тут самотньому буде невесело. Не знаю, як усе це зрештою скінчиться. Хотів би я, щоб… — Він замовк на півслові й потім додав — Вся справа ось у чому: що мені робити з цим будинком?
Молодий Джоліон обвів очима кімнату. Була вона дуже простора й похмура, прикрашена величезними натюрмортами, які він пам'ятав змалку, — собаки, що спали, поклавши носи на пучки моркви, поряд з якими лежали зачудовані цибулини й виноград. Жити в такому будинку — це обтяжлива розкіш, але він не міг уявити собі, щоб батько мешкав у меншому, і вся ситуація здавалася йому дедалі іронічнішою.
У своєму великому кріслі з книжковим пюпітром сидів старий Джоліон, патріарх своєї родини, класу й віри; сивоголовий, високочолий, він уособлював помірність, порядок і любов до власності. Найсамітніший старий чоловік у Лондоні.
Він сидів у похмурому затишку своєї кімнати, лялька в руках могутніх сил, яким байдуже до родини, класу й віри і які незворушно, мов машини, прямують до невідомої мети. Ось що вразило молодого Джоліона, який умів споглядати навколишній світ безстороннім оком.
Бідний батько! Ось чого він досяг, проживши життя дуже помірковано. Лишився самотній, старішає з дня на день, і ні з ким йому перемовитися словом!
У свою чергу старий Джоліон теж дивився на сина. Багато про що йому кортіло побалакати з ним — про те, що йому довелося таїти в душі всі ці роки. Не міг же він ділитися з Джун своїми гадками про те, що будинки в Сохо подорожчають; розповідати їй, як його непокоїть довга мовчанка Піппіна, управителя «Нової вугільної компанії», де він уже довгий час був головою; як йому не подобається безупинне здешевлення акцій «Американської Голгофи»; чи обговорювати з нею питання, яким би то способом уникнути сплати податку на майно, що залишиться після його смерті. І під впливом чаю, що його він безперестану помішував, старий Джоліон зрештою почав говорити. Перед ним відкрилися нові життєві обрії, обітована земля розмови, де він міг знайти гавань, захищену від хвиль передчуття і жалю, де він міг заспокоїти душу опіумом міркувань, як примножити свої статки й увічнити єдину частку свого єства, котра його переживе.
Молодий Джоліон умів слухати: то була одна з найкращих його рис. Він не зводив очей з батькового обличчя, час від часу докидаючи запитання.
Годинник пробив годину ночі, перш ніж старий Джоліон скінчив свою мову, і разом з бамканням до нього вернулися принципи. Він здивовано вийняв кишенькового годинника:
— Мені пора лягати, Джо, — мовив він.
Молодий Джоліон устав і простягнув руку, щоб допомогти батькові підвестись. Обличчя старого знову здавалося змарнілим і виснаженим, очі він уперто відвертав.
— Бувай здоров, мій хлопчику; бережи себе.
Збігла хвилина, і молодий Джоліон, повернувшись на підборах, рушив до дверей. Він майже нічого не бачив, усміхнені уста тремтіли. Ні разу за всі ті п'ятнадцять років, які минули, відколи він збагнув, що життя аж ніяк не проста річ, не здавалося воно йому таким складним.
III. ОБІД У СВІЗІНА
У Свізіновій оранжево-синій їдальні, що виходила вікнами в парк, круглий стіл був накритий на дванадцять персон.
Кришталева люстра з запаленими свічками висіла над столом, мов велетенський сталактит, осяваючи великі дзеркала в позолочених рамах, мармурові стільниці бічних столів і важкі позолочені стільці з вишитими вовною сидіннями і спинками. Усе те свідчило про любов до краси, що так глибоко вкоренилася в кожній родині, яка своїми силами пробивалась у товариство з вульгарніших глибин природного стану. Свізін не терпів простоти, він любив позолочену бронзу і тим завжди визначався серед людей свого кола, які вважали, що він має неабиякий смак, хоч, може, й надто схильний до розкоші; і свідомість того, що кожен, заходячи в його оселю, зразу побачить, що він людина заможна, давала йому таку глибоку і тривалу втіху, якої, мабуть, ніколи не дарувала жодна інша обставина його життя.
Відколи Свізін пішов з агентства продажу будинків, відмовившись від професії, на його погляд, негідної респектабельної людини, особливо тим, що доводиться мати справу з аукціонами, він цілком віддався своїм аристократичним смакам.