Він, як муха в мед, улипнув у розкіш, якою тішився останнім часом, і в його мозку, що з ранку до вечора не мав ніякої поживи, зіткнулись два на диво суперечливих почуття: тривке й незмінне задоволення з того, що він своїми силами вибився в люди й забагатів, і переконання, що така людина, як він, ніколи не повинна принижувати свій розум працею.
У білій жилетці з оправленими в золото оніксовими гудзиками, він стояв коло буфета й слідкував за тим, як слуга порається з трьома пляшками шампанського, крутячи їх За шийки, щоб всунути глибше у відерця з льодом. Між ріжками стоячого комірця, — якого Свізін нізащо не хотів змінити на інший, хоч йому й боляче було ворухнути головою, — випиналося бліде подвійне підборіддя. Очі його дивилися то на ту, то на ту пляшку. Він обмірковував складне питання і наводив самому собі такі докази: Джоліон вип'є склянку, од сили дві, він бережеться. Джеймс — той пити вина вже не може. Ніколас… він не здивується, якщо Ніколас і Фенні дудлитимуть воду! Сомса він не брав до уваги: ці молоді племінники — Сомсові минуло тридцять вісім — не вміють пити! Але Босіні? Відчувши в імені цієї чужої людини якусь незвичайність, що виходила за межі його філософії, Свізін замислився. В душі він побоювався. Хтозна! Джун іще дівчисько, до того ж закохане! Емілі (місіс Джеймс) любить випити добрий келих шампанського. Джулі вважає його занадто сухим, бідолашна старенька не має смаку. А от Гетті Чесмен! Згадка про давню приятельку, мов хмарина, затуманила його прозорі, як скло, очі: вона, чого доброго, вип'є півпляшки.
Але коли він згадав про свою останню гостю, його старече обличчя стало схоже на мордочку кота, що от-от замуркоче: місіс Сомс! Може, вона й небагато вип'є, зате оцінить напій; як приємно почастувати її добрим вином! Гарна жінка і до того ж прихильна до нього!
Згадка про неї подіяла на Свізіна, мов шампанське. Як приємно частувати добрим вином молоду жінку, що й собою гарна, і вдягнутися вміє, і манери має чарівні, — одне слово, витончена натура. Як приємно вітати в себе таку гостю. Він ледь повернув голову, і вперше того вечора ріжки комірця боляче кольнули йому шию.
— Адольфе! — мовив він. — Охолодіть іще одну пляшку шампанського.
Сам він може випити чимало: завдяки тому рецептові, що виписав Блайт, самопочуття в нього пречудове, до того ж він завбачливо не снідав. Давно вже Свізін не почував себе так добре. Випнувши спідню губу, він давав останні вказівки:
— Адольфе, трошки кабулу, коли нарізатимете шинку.
Зайшовши у вітальню, Свізін сів на краєчку стільця, і його висока тілиста постать відразу застигла в дивній очікувальній позі, наче її скувала первісна непорушність. Він був готовий негайно встати. Обідів він не давав уже кілька місяців. Спочатку цей обід на честь заручин Джун здавався йому нудним обов'язком (Форсайти свято пильнували звичаю відзначати заручини врочистими бенкетами), але коли він упорався з обтяжливими справами — розіслав запрошення й замовив страви, — то відчув приємну бадьорість.
Отак із годинником у руці сидів він, опасистий, гладенький і золотавий, наче приплескана грудка масла, — сидів, ні про що не думаючи.
Тим часом зайшов довготелесий чоловік з баками, що колись служив у Свізіна, а тепер торгував городиною, і оголосив:
— Місіс Чесмен, місіс Септімус Смолл!
До вітальні ввійшли дві леді. Перша була вбрана у все червоне, на щоках її горіли великі густі плями того самого кольору, погляд вона мала важкий і гострий. Вона рушила до Свізіна, простягаючи руку в довгій світло-жовтій рукавичці.
— Добридень, Свізіне, — мовила вона. — Ми з вами не бачилися хтозна-відколи. Як ви живете? Еге, мін любий друже, ви дедалі гладшаєте.
Свізінові почуття виказав тільки його зосереджений погляд. Серце його розпирав, клекочучи, німий гнів. Вульгарно бути гладким, і говорити про це теж вульгарно: у нього широкі груди, та й годі. Повернувшися до сестри, він стиснув їй руку і мовив владним тоном:
— Добрий день, Джулі!
Місіс Септімус Смолл була найвища з чотирьох сестер; на її добродушному округлому старечому обличчі застиг журливий вираз; воно болісно кривилося, наче з нього до самого вечора не скидали плетеної дротяної маски, що помережила жорстку шкіру дрібними зморшками. Навіть очі її болісно мружились. В такий спосіб вона виявляла свій безнастанний жаль з приводу втрати Септімуса Смолла.
Вона славилася тим, що завжди могла бовкнути щось недоречне і з упертістю, властивою всім Форсайтам, товкла й далі про те саме, нанизуючи одну нетактовність на іншу. По смерті чоловіка родинна настирливість, родинна діловитість у ній закостеніли. Дуже балакуча, вона при нагоді могла годинами говорити без найменшого пожвавлення, розповідаючи з епічною монотонністю про ті незліченні випадки, коли її ошукала доля, і жодного разу не помічала, що слухачі виправдовують долю: старенька мала добре серце.