Зайшов він у собор і цього ранку, але замість того, щоб никати між надгробками, підвів очі до колон та склепінь і завмер непорушно.
Його відкинуте догори обличчя прибрало побожного й замисленого виразу, якого прибирають усі обличчя в церкві; в цій велетенській будівлі воно здавалося білим, як крейда. Руки в рукавичках він тримав перед собою, стискаючи ручку парасольки. Ось він підвів їх. Може, його охопило священне натхнення.
«Атож, — подумав він, — для картин мені треба конче мати приміщення».
Того вечора, повертаючись із Сіті, він зайшов у контору Босіні. Архітектор — без піджака, з люлькою в зубах — креслив якийсь план. Пити Сомс відмовився і зразу перейшов до діла.
— Якщо ви не дуже зайняті в неділю, поїдьмо зі мною до Робін-Гіла, скажете мені свою думку про одну ділянку для будівництва.
— Ви надумалися будувати дім?
— Може, й надумався, — відповів Сомс, — але нікому про це не кажіть. Я хочу знати вашу думку, та й годі.
— Розумію, — сказав архітектор.
Сомс оглянув кімнату.
— Височенько ви забралися, — зауважив він.
Йому згодяться будь-які відомості про те, над чим працює Босіні й чи багато в нього роботи.
— Поки що мене це приміщення влаштовує, — відповів архітектор. — Просто ви звикли до просторих хоромів.
Він вибив люльку, але потім знову встромив її, порожню, до рота: мабуть, так йому було зручніше розмовляти. Сомс помітив, що в нього запалі щоки, наче він безперестану смокче люльку.
— Скільки ви платите за таке приміщення? — спитав він.
— Переплачую п'ятдесят, — відказав Босіні.
Відповідь справила на Сомса сприятливе враження.
— І справді дорого, — мовив він. — Я заїду за вами в неділю годині об одинадцятій.
Наступної неділі він заїхав за Босіні в екіпажі й одвіз його на вокзал. Прибувши в Робін-Гіл, вони не знайшли візника й подалися пішки до ділянки, що містилася за півтори милі.
Було перше серпня; день видався чудовий — пекуче сонце і в небі ані хмаринки; йдучи вгору прямою вузькою дорогою, вони за кожним кроком здіймали хмари жовтої куряви.
— Гравій, — зауважив Сомс і позирнув скоса на пальто Босіні. З кишень цього пальта стирчали папери, під пахвою він затиснув чудернацьку палицю. Сомс звернув увагу на ці, а також інші особливості.
Тільки здібний чоловік, або й справді пірат, міг так нехтувати своєю зовнішністю; і хоч ця ексцентричність дратувала Сомса, він відчув деяке задоволення, вважаючи її за ознаку якостей, що обіцяли йому самому вигоду. Хай собі одягається, як хоче, аби вмів будувати.
— Я вже казав вам, — мовив Сомс, — що цей будинок — сюрприз, отож нікому про нього ані слова. Я ніколи не розповідаю про свої справи, аж поки доведу їх до кінця.
Босіні кивнув головою.
Коли відкриєте жінці свої задуми, — провадив Сомс, — то вже добра не жди.
— Еге! — відказав Босіні. — Жінки — то справжнє лихо!
Сомс уже давно дотримувався потай такої думки, хоча ніколи її не висловлював.
— Он як! — пробурмотів він. — То ви вже починаєте… — він затнувся, але потім, спалахнувши злістю, додав — Джун теж дівчина з норовом — змалечку така вдалася.
— Норов для ангела — річ непогана.
Сомс ніколи не називав Айріні ангелом. Він не міг піти наперекір своїм найхарактернішим інстинктам, признавшися людям, що вона має неабияку цінність, і виказати свій секрет. Тож він промовчав.
Незабрукованою дорогою вони подалися через вигін. Колія повертала під прямим кутом до гравійного кар'єру, за яким з-поміж купи дерев край густого лісу зводились димарі котеджу. Над купинами стриміли пухнасті волоті трав, з-під них раз по раз вилітали жайворонки і шугали в сонячний обшир неба. А вдалині на обрії, за незчисленними смугами полів та живоплотів, вимальовувалося пасмо горбів.