Молодий Джоліон умів слухати: то була одна з найкращих його рис. Він не зводив очей з батькового обличчя, час від часу докидаючи запитання.
Годинник пробив годину ночі, перш ніж старий Джоліон скінчив свою мову, і разом з бамканням до нього вернулися принципи. Він здивовано вийняв кишенькового годинника:
— Мені пора лягати, Джо, — мовив він.
Молодий Джоліон устав і простягнув руку, щоб допомогти батькові підвестись. Обличчя старого знову здавалося змарнілим і виснаженим, очі він уперто відвертав.
— Бувай здоров, мій хлопчику; бережи себе.
Збігла хвилина, і молодий Джоліон, повернувшись на підборах, рушив до дверей. Він майже нічого не бачив, усміхнені уста тремтіли. Ні разу за всі ті п'ятнадцять років, які минули, відколи він збагнув, що життя аж ніяк не проста річ, не здавалося воно йому таким складним.
III. ОБІД У СВІЗІНА
У Свізіновій оранжево-синій їдальні, що виходила вікнами в парк, круглий стіл був накритий на дванадцять персон.
Кришталева люстра з запаленими свічками висіла над столом, мов велетенський сталактит, осяваючи великі дзеркала в позолочених рамах, мармурові стільниці бічних столів і важкі позолочені стільці з вишитими вовною сидіннями і спинками. Усе те свідчило про любов до краси, що так глибоко вкоренилася в кожній родині, яка своїми силами пробивалась у товариство з вульгарніших глибин природного стану. Свізін не терпів простоти, він любив позолочену бронзу і тим завжди визначався серед людей свого кола, які вважали, що він має неабиякий смак, хоч, може, й надто схильний до розкоші; і свідомість того, що кожен, заходячи в його оселю, зразу побачить, що він людина заможна, давала йому таку глибоку і тривалу втіху, якої, мабуть, ніколи не дарувала жодна інша обставина його життя.
Відколи Свізін пішов з агентства продажу будинків, відмовившись від професії, на його погляд, негідної респектабельної людини, особливо тим, що доводиться мати справу з аукціонами, він цілком віддався своїм аристократичним смакам.
Він, як муха в мед, улипнув у розкіш, якою тішився останнім часом, і в його мозку, що з ранку до вечора не мав ніякої поживи, зіткнулись два на диво суперечливих почуття: тривке й незмінне задоволення з того, що він своїми силами вибився в люди й забагатів, і переконання, що така людина, як він, ніколи не повинна принижувати свій розум працею.
У білій жилетці з оправленими в золото оніксовими гудзиками, він стояв коло буфета й слідкував за тим, як слуга порається з трьома пляшками шампанського, крутячи їх За шийки, щоб всунути глибше у відерця з льодом. Між ріжками стоячого комірця, — якого Свізін нізащо не хотів змінити на інший, хоч йому й боляче було ворухнути головою, — випиналося бліде подвійне підборіддя. Очі його дивилися то на ту, то на ту пляшку. Він обмірковував складне питання і наводив самому собі такі докази: Джоліон вип'є склянку, од сили дві, він бережеться. Джеймс — той пити вина вже не може. Ніколас… він не здивується, якщо Ніколас і Фенні дудлитимуть воду! Сомса він не брав до уваги: ці молоді племінники — Сомсові минуло тридцять вісім — не вміють пити! Але Босіні? Відчувши в імені цієї чужої людини якусь незвичайність, що виходила за межі його філософії, Свізін замислився. В душі він побоювався. Хтозна! Джун іще дівчисько, до того ж закохане! Емілі (місіс Джеймс) любить випити добрий келих шампанського. Джулі вважає його занадто сухим, бідолашна старенька не має смаку. А от Гетті Чесмен! Згадка про давню приятельку, мов хмарина, затуманила його прозорі, як скло, очі: вона, чого доброго, вип'є півпляшки.
Але коли він згадав про свою останню гостю, його старече обличчя стало схоже на мордочку кота, що от-от замуркоче: місіс Сомс! Може, вона й небагато вип'є, зате оцінить напій; як приємно почастувати її добрим вином! Гарна жінка і до того ж прихильна до нього!
Згадка про неї подіяла на Свізіна, мов шампанське. Як приємно частувати добрим вином молоду жінку, що й собою гарна, і вдягнутися вміє, і манери має чарівні, — одне слово, витончена натура. Як приємно вітати в себе таку гостю. Він ледь повернув голову, і вперше того вечора ріжки комірця боляче кольнули йому шию.
— Адольфе! — мовив він. — Охолодіть іще одну пляшку шампанського.
Сам він може випити чимало: завдяки тому рецептові, що виписав Блайт, самопочуття в нього пречудове, до того ж він завбачливо не снідав. Давно вже Свізін не почував себе так добре. Випнувши спідню губу, він давав останні вказівки:
— Адольфе, трошки кабулу, коли нарізатимете шинку.
Зайшовши у вітальню, Свізін сів на краєчку стільця, і його висока тілиста постать відразу застигла в дивній очікувальній позі, наче її скувала первісна непорушність. Він був готовий негайно встати. Обідів він не давав уже кілька місяців. Спочатку цей обід на честь заручин Джун здавався йому нудним обов'язком (Форсайти свято пильнували звичаю відзначати заручини врочистими бенкетами), але коли він упорався з обтяжливими справами — розіслав запрошення й замовив страви, — то відчув приємну бадьорість.
Отак із годинником у руці сидів він, опасистий, гладенький і золотавий, наче приплескана грудка масла, — сидів, ні про що не думаючи.
Тим часом зайшов довготелесий чоловік з баками, що колись служив у Свізіна, а тепер торгував городиною, і оголосив:
— Місіс Чесмен, місіс Септімус Смолл!
До вітальні ввійшли дві леді. Перша була вбрана у все червоне, на щоках її горіли великі густі плями того самого кольору, погляд вона мала важкий і гострий. Вона рушила до Свізіна, простягаючи руку в довгій світло-жовтій рукавичці.
— Добридень, Свізіне, — мовила вона. — Ми з вами не бачилися хтозна-відколи. Як ви живете? Еге, мін любий друже, ви дедалі гладшаєте.
Свізінові почуття виказав тільки його зосереджений погляд. Серце його розпирав, клекочучи, німий гнів. Вульгарно бути гладким, і говорити про це теж вульгарно: у нього широкі груди, та й годі. Повернувшися до сестри, він стиснув їй руку і мовив владним тоном:
— Добрий день, Джулі!
Місіс Септімус Смолл була найвища з чотирьох сестер; на її добродушному округлому старечому обличчі застиг журливий вираз; воно болісно кривилося, наче з нього до самого вечора не скидали плетеної дротяної маски, що помережила жорстку шкіру дрібними зморшками. Навіть очі її болісно мружились. В такий спосіб вона виявляла свій безнастанний жаль з приводу втрати Септімуса Смолла.
Вона славилася тим, що завжди могла бовкнути щось недоречне і з упертістю, властивою всім Форсайтам, товкла й далі про те саме, нанизуючи одну нетактовність на іншу. По смерті чоловіка родинна настирливість, родинна діловитість у ній закостеніли. Дуже балакуча, вона при нагоді могла годинами говорити без найменшого пожвавлення, розповідаючи з епічною монотонністю про ті незліченні випадки, коли її ошукала доля, і жодного разу не помічала, що слухачі виправдовують долю: старенька мала добре серце.
Бідоласі довелося так довго сидіти біля ліжка Смолла (він мав слабке здоров'я), що в неї виробилася до того звичка, отож вона безліч разів погоджувалася доглядати і хворих, і дітей, і різних страдників, і зрештою в душі її вкоренилося враження, що на світі людині судилися самі прикрощі. Неділя за неділею вона ходила слухати превелебного Томаса Скоулза — блискучого проповідника, який справив на Неї величезне враження, але їй вдалося переконати всіх, що навіть у цьому їй не пощастило. В родині Форсайтів вона стала живою приказкою, і коли хто-небудь із них нудив світом, його прозивали «справжнісінька Джулі». Маючи таку вдачу, кожен, окрім Форсайта, сконав би, не доживши й до сорока років, проте. Джулі минув сімдесят другий, а виглядала вона пречудово. Здавалося, що в неї збереглася здатність тішитись життям і що вона ще зможе її виявити. Джулі мала трьох канарок, кота Томмі й півпапуги — друга його половина належала сестрі Гестер, і ці створіння (яких намагалися тримати подалі від Тімоті, бо він не терпів тварин) на відміну од людей не засуджували її за те, що вона вдається в тугу, і були щиро їй віддані.
Того вечора, вбрана в чорну бомбазинову сукню з скромною трикутною вставкою фіалкового кольору й чорною оксамитною стрічкою, пов'язаною навколо її худої шиї, вона була втіленням величної пишноти; майже кожен Форсайт вважав, що чорний і фіалковий кольори надають вечірньому вбранню цнотливої строгості.