Маючи звичай боронити скривджених долею, Джун і справді витягла з Айріні признання і у відповідь підбивала боротися з гнітом, а то й узяти розлучення. Та, слухаючи ці розмови, Айріні замислено мовчала, наче їй було страшно навіть подумати про свідомо обмірковану боротьбу. Він ніколи її не відпустить, сказала вона Джун.
— Ну то й що? — вигукнула Джун. — Хай собі як хоче, а ви стійте на своєму!
І вона дещо вибовкала у Тімоті; коли Джеймс почув про те, він, природно, злякався і обурився.
Що, коли Айріні вирішить — він ледве зважився подумати таке, — вирішить покинути Сомса? Думка та здалася йому такою невимовно страшною, що він одразу її відігнав; вона викликала темні видіння, він уже чув, як усі родичі плещуть язиками, і жахнувся, збагнувши, яка близька для нього і для його сина загроза публічного скандалу! На щастя, Айріні не має грошей: п'ятдесят фунтів на рік — це ж мізерія! І він презирливо згадав покійного Герона, що не залишив їй ніякого спадку. Він так глибоко поринув у свої невеселі роздуми, сидячи над келихом вина і схрестивши під столом свої довгі ноги, що навіть не встав, коли дами виходили з їдальні. Треба поговорити з Сомсом, треба його попередити, застерегти; тепер, коли він довідався про цю загрозу, їм необхідно вжити якихось заходів. І він несхвально відзначив, що келих Джун, як був, так і лишився повний.
«Все це накоїло дівчисько, — міркував він. — Айріні ніколи б сама до такого не додумалась». Джеймс мав багату уяву.
Його роздуми порушив голос Свізіна.
— Я дав за неї чотириста фунтів, — казав він. — Певна річ, це справжній витвір мистецтва.
— Чотириста фунтів! Гм! Гроші чималі! — озвався Ніколас.
Вони розмовляли про громіздку скульптурну групу з італійського мармуру, що стояла на високому постаменті (теж мармуровому); ця група поширювала в їдальні культурну атмосферу. Менші фігури — їх було шість, — вигадливо вирізьблені голі жінки, показували на центральну фігуру, теж голу й жіночу, яка показувала на себе; все це створювало у глядача вельми приємне відчуття її надзвичайної цінності. Тітонька Джулі, яка сиділа навпроти тієї групи, цілий вечір докладала всіх зусиль, щоб не дивитися на неї.
Заговорив старий Джоліон; саме він і розпочав суперечку.
— Чотириста фунтів! Невже ти дав чотириста фунтів за оце?
Свізін повернув голову, і вдруге того вечора ріжки комірця боляче кольнули йому шию.
— Чотири сотні фунтів англійських грошей, ані фартинга менше. І не жалкую. Це не якась там англійська штука, — справжня сучасна італійська!
Сомс посміхнувся кутиками уст і поглянув на Босіні. Архітектор ховав посмішку, пускаючи хмари тютюнового диму. Тепер він і справді трохи скидався на пірата.
— На неї пішло чимало праці, — швидко докинув Джеймс, якого вразив розмір скульптури. — У Джобсона за неї дали б добрі гроші.
— Бідолаха італієць, що вирізьбив її, — провадив Свізін, — заправив з мене п'ятсот фунтів — я дав йому чотириста. Вона ж варта вісімсот. Вигляд у сердеги був такий, наче він пропадає з голоду.
— Еге! — озвався раптом Ніколас. — Які ж вони обшарпані, оті бідолашні митці. Не розумію, як вони живуть. Ось, наприклад, молодий Фладжолетті, що його Фенні й дівчата часто запрошують грати на скрипці: коли він заробляє сотню за рік, то й добре!
Джеймс похитав головою.
— Еге! — мовив він. — Я не можу збагнути, як вони живуть.
Старий Джоліон устав і, тримаючи в роті сигару, підійшов до групи, щоб роздивитися її зблизька.
— Я не дав би за неї й двох сотень! — оголосив він нарешті.
Сомс побачив, що батько й Ніколас занепокоєно перезирнулись; Босіні, який сидів за Свізіном, оповивав себе димом.
«Цікаво, яка його думка?»— подумав Сомс, чудово знаючи, що група ця безнадійно vieux jeu [3]: вона запізнилася на ціле покоління. Таких речей у Джобсона вже не приймають.
Нарешті Свізін відповів:
— У статуях ти не тямиш анічогісінько. Тішся собі своїми картинами, та й годі!
Старий Джоліон вернувся на місце, пахкаючи сигарою. Ні, він не збирається заводити суперечку з цим затятим телепнем Свізіном, адже він упертий, мов осел, якому все одно — що статуя, що солом'яний бриль.
— Гіпс! — єдине, що він сказав.
На добру хвилину Свізінові просто відібрало мову; зрештою він грюкнув кулаком по столу.
— Гіпс! Та тобі й не снилося мати в домі таку річ!
І в цих словах, здавалося, знову загримотіла лють первісних поколінь.
Становище врятував Джеймс:
— А що ви, містере Босіні, скажете? Адже ви архітектор, то маєте розумітися на статуях та інших мистецьких творах!
Очі всіх звернулися на Босіні; всі дивилися на нього холодним, підозріливим поглядом, чекаючи відповіді. Сомс уперше озвався й собі; він запитав:
— Так, Босіні, що скажете ви?
Босіні спокійно відповів:
— Скульптура незвичайна.
Звертаючись до Свізіна, він лукаво всміхався очима Джоліонові; один тільки Сомс лишився невдоволений.
— Незвичайна чим?
— Своєю наївністю.
Запала промовиста мовчанка; лише Свізін не був певен, як йому розуміти ці слова: комплімент це чи ні.
IV. ПРОЕКТ БУДИНКУ
Через три дні після обіду в Свізіна Сомс Форсайт вийшов із своїх парадних дверей, пофарбованих у зелене, перетнув сквер і, озирнувшись, дійшов остаточного висновку, що будинок пора фарбувати.
Він залишив дружину у вітальні: вона сиділа на канапі, згорнувши на колінах руки, і відверто чекала, щоб він пішов із дому. То була річ досить звичайна. Власне кажучи, так бувало щодня.
Він не міг збагнути, чим саме їй не догодив. Якби він пив, а то ж ні! Може, він загруз у боргах, чи грає в карти, чи лається, чи б'ється; може, він завів непевних друзів; може, не ночує вдома? Де там! Навпаки!
Глибока прихована неприязнь його дружини лишалася для нього загадкою і джерелом страшенної дразливості. Те, що вона вчинила помилку і його не кохає, що силкувалася покохати і не спромоглася, це, звичайно, ніяка не причина.
Якщо хто й міг пояснити її холодні стосунки з чоловіком такою безглуздою підставою, то тільки не Форсайт.
Отож Сомсові довелося звинувачувати в усьому дружину. Зроду не зустрічав він жінки, яка б так причаровувала всіх. Хоч би де вони бували вдвох, він скрізь помічав, як вабить до неї чоловіків; вони виказували те поглядами, манерою триматися, голосом; свідома їхньої уваги, вона проте поводилась бездоганно. Йому, певна річ, ніколи не спадало на думку, що Айріні належить до жінок, — які серед англосаксонської раси трапляються нечасто, — народжених бути коханими й кохати, жінок, котрі не можуть існувати без кохання. Привабливість дружини Сомс вважав цінною якістю своєї законної власності, але в нього з'явилася думка, що Айріні може не тільки брати, а й наділяти; проте його вона нічим не наділяла. «То чого було за мене виходити?»— думав він безперестану. Він забув, як залицявся до неї, забув ті півтора року, коли напосідав на неї, не давав просвітку, вигадував способи її розважити, носив їй подарунки, раз по раз освідчуючись і віднаджуючи інших поклонників своєю присутністю. Він забув день, коли, спритно скориставшися її огидою до рідної домівки, що часом ставала їй нестерпною, нарешті увінчав свої зусилля успіхом. Коли він і пам'ятав що-небудь, то хіба тільки витончену примхливу грацію, з якою золотокоса темноока дівчина поводилася з ним. Певна річ, він не пам'ятав виразу її обличчя — чужого, покірливого, благального, — коли одного дня вона піддалася й сказала, що стане його дружиною.
То був взірець вірного залицяння, яке вихваляють і книжки, і люди, коли закоханий кує залізо, аж доки воно м'якшає, потім лунають весільні дзвони, і молоді починають жити-поживати й добра наживати.
Сомс подався на схід, щоразу вибираючи тіньовий бік вулиці.
Будинок час відремонтувати, інакше треба переїхати за місто й будувати новий.
Всоте того місяця він почав обмірковувати цей план. Поспішати не слід! Справи його йдуть непогано, прибуток скоро сягне трьох тисяч на рік; але капітал у нього не такий великий, як гадає батько, — Джеймс мав схильність перебільшувати добробут своїх дітей. «Я можу виділити вісім тисяч готівкою, — думав він, — не звертаючись ані до Робертсона, ані до Ніколла».