Згори сяйнуло сонце, ще більше відкриваючи для його загострених відчуттів красу цього літнього дня, цих високих дерев і тіней, що поволі видовжувалися, блакиті й білих хмар; пахло сіно, і туркотіли голуби, і квіти гордо підводили свої голівки. Він підійшов до трояндових кущів, і краса троянд у цих раптових променях сонця здалася йому неземною. «Трояндо, Іспанії цвіт!» [85] Чудові три слова! Тут вона стояла біля куща темно-червоних троянд, стояла, читала й вирішила, що Джон мусить усе знати! Тепер він знає! Чи правильно вона вирішила? Джоліон нахилився і понюхав троянду, її пелюстки торкнулися його ніздрів і тремтячих уст; немає нічого ніжнішого за оксамит троянди, нічого, крім її шиї — шиї Айріні! Перетнувши моріжок, він пішов на пагорб до дуба. Яскріла тільки його верхівка, бо сонце, несподівано визирнувши, вже сховалося за будинком; тінь унизу була густа й блаженно прохолодна. Джоліона втомила спека. Хвилину він постояв, тримаючись за мотузку гойдалки, — Джоллі, Голлі, Джон! Стара гойдалка! І раптом він відчув, що йому погано — страшенно, смертельно погано. «Я перебрав міру, — подумав він. — О боже! Я таки перебрав міру!» Заточуючись, він дочвалав до тераси, насилу зійшов по сходах і прихилився до стіни. Так він стояв, важко дихаючи, уткнувшись обличчям у жимолость, яка завдала їм з Айріні стільки клопоту, перше ніж прижилася й почала освіжати повітря, що лилось у вікна. Її пахощі змішувалися з гострим болем. «Любов моя! — подумав він. — Сину мій!» З великим зусиллям він ступив кілька кроків, увійшов крізь засклені двері в кімнату і сів у крісло старого Джоліона. На столі лежала книжка, а в ній олівець; він схопив його, вивів на розгорненій сторінці одне слово… Рука його впала. То ось як воно буває!..
У грудях гостро защеміло, і настала темрява…
III. АЙРІНІ!
Коли Джон із листом у руці вискочив з кабінету, він, охоплений страхом і збентеженням, пробіг по терасі й сховався за рогом будинку. Прихилившись до обплетеної плющем стіни, хлопець розірвав конверт. Лист був довгий — дуже довгий! Це додало йому страху, і він почав читати. Коли він дійшов до слів: «І вийшла вона заміж за батька Флер», все навколо нього пішло обертом. Джон стояв біля скляних дверей; він увійшов у будинок, проминув вітальню й хол і піднявся в свою кімнату. Освіживши обличчя холодною водою, він сів на ліжку й читав далі, впускаючи на підлогу прочитані аркуші. Батьків почерк читався легко — Джон знав його добре, хоч ніколи й не одержував від батька листів навіть учетверо коротших за цього. Він читав у якомусь отупінні, уява працювала тільки наполовину. Читаючи листа перший раз, він найкраще збагнув, як боляче, мабуть, було батькові писати його. Він випустив з рук останній аркуш і, охоплений якоюсь розумовою й моральною безпорадністю, знову взявся читати перший. Все це здавалося йому огидним — мертвим і огидним. Потім почуття жаху залило його гарячою хвилею. Він сховав обличчя в долоні. Його мати! Батько Флер! Він знову зібрав аркуші й машинально почав читати далі. І знову повернулось почуття, що все це мертве й огидне; його, Джонова, любов зовсім інша! Цей лист твердить, що його мати — і її батько! Жахливий лист!
Власність! Невже на світі є чоловіки, які дивляться на жінку, як на свою власність? Перед ним пройшла низка облич, які він бачив у місті чи в селі, — червонощокі, м'ясисті обличчя; жорстокі й тупі; обличчя самовдоволені й кощаві; люті обличчя; сотні, тисячі облич! Звідки йому знати, що думають і роблять люди, що мають такі обличчя? Він обхопив руками голову і застогнав. Його мати! Він знову підібрав аркуші й читав далі: «Почуття жаху й… відрази… живе в ній і нині… твої діти… внуками… чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею…» Джон підвівся з ліжка. Це жорстоке, примарне минуле, яке причаїлося, щоб убити їхню з Флер любов, це минуле — правда; інакше батько не написав би такого листа. «Чому вони не розповіли мені зразу, — думав Джон, — того дня, коли я вперше побачив Флер? Вони знали, що я побачив її. Вони боялися, а тепер… Тепер отака історія!» Змучений стражданнями, такими нестерпними, що не можна було ні міркувати, ні зважувати, він забився в темний куток кімнати і сів на підлогу. Він сидів там, наче нещасний звірок. Сутінки й прохолодна підлога давали йому розраду — він ніби вернувся до тих днів дитинства, коли, простягнувшись на підлозі, розігрував історичні битви. Він сидів у кутку, зіщулений, скуйовджений, обхопивши руками коліна, сам не знаючи скільки часу. Сидів, заціпенілий від горя, і отямився аж тоді, коли відчинилися двері в материну кімнату. За його відсутності вікна його кімнати були зачинені, штори опущені, і зі свого кутка він міг чути тільки шелестіння, її кроки, потім з-за ліжка побачив, що вона спинилася перед його туалетним столиком. Вона тримала щось у руці. Він затамував подих, сподіваючись, що вона не помітить його і піде. Він бачив, як вона доторкалася до речей на столику, наче вони мали якісь дивовижні властивості, потім повернулася до вікна — сіра з ніг до голови, наче привид. Досить їй ще трохи повернути голову, і вона побачить його! Уста її заворушилися: «О Джоне!» Вона розмовляла сама з собою; її голос болем озвався в Джоновому серці. Він побачив у її руці маленьку фотографію. Вона піднесла її до світла, придивилася. Зовсім невеличка фотографія. Він упізнав її — то він сам, коли був ще хлопчиком, фотографія, яку вона завжди тримала в своїй сумочці. Серце його закалатало. І враз, наче почувши те калатання, вона повернула голову й побачила його. Помітивши, як вона здригнулася й мимоволі притисла до грудей фотографію, він сказав:
— Так, це я.
Вона підійшла до ліжка й сіла зовсім близько від нього, все ще притискаючи руку до грудей, наступаючи на аркуші, що попадали на підлогу. Вона їх побачила, і руки її стиснули край ліжка. Вона сиділа випроставшись, її темні очі дивилися на нього зосереджено. Нарешті вона сказала:
— Ну що ж, Джоне, я бачу, ти знаєш.
— Так.
— Ти бачив батька?
— Так.
Настала довга мовчанка, потім вона сказала:
— Любий мій синочку!
— Все гаразд.
Його почуття були такі розбурхані й такі непевні, що він не зважувався поворухнутись — його пойняв гнів, розпач і дивне бажання відчути, як вона заспокійливо торкнеться рукою його чола.
— Що ти збираєшся робити?
— Не знаю.
Знову довга мовчанка; потім мати підвелася. Хвилинку вона стояла зовсім непорушно, тільки руки у неї стискалися, потім промовила:
— Любий мій, найдорожчий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе.
І, обійшовши ліжко, вернулася в свою кімнату.
Джон скрутився в клубок, мов їжак, і завмер у кутку.
Так минуло хвилин двадцять, коли почувся крик. Крик долинув знизу, з тераси. Джон злякано схопився. Крик почувся знову: «Джоне!» Гукала мати! Він вискочив з кімнати, збіг униз, кинувся через порожню їдальню в кабінет. Мати стояла навколішки перед старим кріслом, а батько лежав у ньому білий як крейда, його голова впала на груди, одна рука лежала на розгорненій книжці, стискаючи олівець з такою дивною байдужістю, якої Джон ніколи не бачив. Мати подивилася навколо безтямним поглядом і сказала:
— О Джоне, він помер… він помер!
Джон теж упав на коліна й, перехилившись через бильце, на якому недавно сидів, притулився губами до батькового чола. Холодне як лід! Як міг, як міг тато померти, коли всього лиш годину тому… Мати обіймала його коліна, припавши до них грудьми. «Чому, чому мене не було з ним?»— чув Джон її шепіт. Потім він побачив слово «Айріні», яке ослабла рука написала олівцем на розгорненій сторінці, і теж дав волю сльозам. Це вперше йому довелося бачити людську смерть, і її моторошний спокій заглушив усі інші почуття; все інше — лиш готування до цього! Кохання, життя, радощі, турботи, горе, рух, світло й краса — все це тільки початок цього страшного білого спокою. Його охопив жах; несподівано все здалося мізерним, марним, нетривким. Нарешті він узяв себе в руки, устав і підвів матір.
— Мамо! Не плач, мамо!
Через кілька годин, коли все, що належить, було зроблено і мати лягла, він прийшов у кімнату, де батько лежав самотній на ліжку, накритий білим простиралом. Він довго стояв, дивлячись на обличчя, що ніколи не бувало сердите — завжди ледь примхливе й добре. «Бути завжди добрим і не занепадати духом — у цьому весь сенс життя», — сказав колись батько. І він до кінця лишився на диво вірним своїй філософії! Тепер Джон розумів, що батько давно вже знав, як несподівано настане його кінець, — знав і не сказав ані слова. Джон дивився на мертвого з побожною, пристрасною пошаною. Хоч як батькові було важко, але він волів страждати на самоті, жаліючи його матір і його самого. Коли Джон дивився на це обличчя, його власна біда здалася йому зовсім невеликою. Слово, виведене на сторінці! Прощальне слово! Тепер у мами не лишилося нікого, крім нього, Джона! Він підійшов ближче до ліжка — обличчя анітрохи не змінилося і водночас зовсім змінилося. Батько колись сказав, що не вірить у те, нібито свідомість може пережити смерть тіла, а якщо свідомість і живе після смерті, то тільки доти, доки настане природний кінець життя тіла, доки збіжить час, відпущений йому природою для життєдіяльності; так що коли людина помре від нещасливого випадку, надмірностей, скоротечної хвороби, то свідомість може не згаснути й жити далі, і кінець її віку настане сам по собі, без стороннього втручання. Ця думка вразила тоді Джона, бо він ніколи не чув її ні від кого іншого. Коли серце зупинилося раптово, такий кінець навряд чи можна назвати природним! Може, батькова свідомість і досі тут, у кімнаті. Над ліжком висить портрет батькового батька. Може, і його свідомість ще й досі жива, а також свідомість брата — того, що помер у Трансваалі. Можливо, всі вони зібралися навколо цього ліжка? Джон поцілував холодне чоло і тихо пішов у свою кімнату. Двері в материну кімнату були прочинені; вона, очевидно, приходила сюди: усе для нього приготовлено, є навіть печиво й тепле молоко, і аркуші листа прибрано з підлоги. Джон їв і пив, спостерігаючи, як за вікном згасають останні відблиски дня. Він не намагався зазирнути в майбутнє — просто дивився на темне дубове гілля, що видніло зразу за вікном, і в нього було таке відчуття, ніби життя зупинилось. Серед ночі, перевертаючись у важкому сні, він побачив щось біле й непорушне коло свого ліжка й злякано схопився.