Майстерня, де вони розкладали малюнки й наклеювали підписи, колись була класною кімнатою Голлі; тут вона розводила шовкопрядів, засушувала рослини, брала уроки музики тощо. Тепер, наприкінці липня, хоч вікна виходили на північ і на схід, крізь вицвілі бузкові полотняні завіси струмувало тепле повітря і навівало дрімоту. Щоб якось віддати належне колишній славі, як віддають належне золотій скошеній ниві, — славі, що й досі осявала залишену господарем кімнату, Айріні поставила на замазаний фарбами стіл вазу з червоними трояндами. Тільки квіти та улюблений Джоліонів кіт, якого й досі тягло в порожнє житло, тішили око в цій сумній робочій кімнаті, де панував розгардіяш. Стоячи біля північного вікна і вдихаючи теплі пахощі полуниць, що долинали невідомо звідки, Джон почув, як до будинку під'їхала автомашина. Мабуть, знову юристи з якоюсь дурницею! Чому від цих пахощів так ниє серце? І звідки вони йдуть — з цього боку біля будинку немає полуничних грядок. Машинально він дістав із кишені зім'ятий аркуш паперу і написав кілька слів. У грудях його розлилося тепло; він потер долоні. Незабаром на аркуші з'явилися рядки:
Стоячи біля вікна, Джон півголосом проказував ці рядки, коли почув, що хтось його кличе. Він обернувся і побачив Флер. Опинившись перед цим дивовижним видінням, він завмер і занімів, а ясний погляд її жвавих очей сповнив його серце захватом. Потім він підійшов до столу і сказав:
— Дуже радий, що ти приїхала. — І побачив, як вона здригнулася, наче від удару.
— Я спитала, чи ти вдома, — мовила вона, — і мене провели сюди. Але я можу піти.
Джон схопився за край замазаного фарбами столу. Її обличчя й постать у сукні з оборками закарбувалися в його очах так чітко, що якби зараз вона провалилася крізь землю, він однаково бачив би її.
— Я знаю, я збрехала тобі, Джоне. Але мене примусило кохання.
— Так, так! Це нічого!
— Я не відповіла на твій лист. Та й навіщо, коли відповідати нема чого? Я вирішила краще побачитися з тобою.
Вона простягнула йому обидві руки, І Джон схопив їх через стіл. Він намагався щось сказати, але вся його увага зосередилася на тому, щоб не зробити боляче її рукам. Його руки здавалися йому такими твердими, а її — такими м'якими. Дівчина сказала майже з викликом:
— Ця давня історія — невже вона така жахлива?
— Так.
У його голосі теж прозвучав виклик.
Вона вивільнила руки.
— Я не думала, що в наш час хлопці так уперто тримаються за материну спідницю.
Джонове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.
— Ой, я ненавмисно, Джоне! Як я могла таке сказати! — Вона швидко підбігла до нього. — Джоне, любий, я ненавмисно.
— Нічого.
Вона поклала обидві руки на його плече і прихилилася до них чолом; криси її капелюшка торкалися його шиї, і він відчував, як вони здригаються. Але він стояв, наче скам'янілий, і не міг поворухнутися. Вона зняла руки з його плеча і відступила.
— Ну що ж, коли я не потрібна тобі, я піду. Але я ніколи не думала, що ти мене покинеш.
— Я тебе не покинув! — раптом вигукнув Джон, струснувши заціпеніння. — Я не можу покинути тебе. Я спробую ще раз.
Її очі заблищали, вона ступила до нього.
— Джоне, я люблю тебе! Не кидай мене! Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що я… Я просто у відчаї. Що важить усе минуле перед цим?
Вона пригорнулася до нього. Він цілував її очі, щоки, губи. Але, цілуючи її, він бачив аркуші листа, що попадали на під-\огу його спальні… батькове бліде, мертве обличчя… матір навколішки перед батьком… Шепотіння Флер: «Переконай її! Обіцяй! Ой Джоне, спробуй же!»— здавалося йому дитячим лепетом. Він почував себе на диво старим.