— Я обіцяю! — сказав він. — Тільки ти не розумієш.
— Вона хоче зіпсувати нам життя і тільки тому, що…
— Так, чому?
Знову в його голосі прозвучав виклик, і Флер не відповіла. Її руки обняли його ще міцніше, і він відповідав на її поцілунки; але навіть тепер, коли він піддався її чарам, у ньому діяла отрута — отрута батькового листа. Флер не знає, не розуміє, у неї неправильне уявлення про його матір; вона прийшла з ворожого табору! Така чарівна, і він її так кохає! А проте навіть у її обіймах він не міг забути слів Голлі: «У неї загребуща вдача»— і материних слів: «Любий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе!»
Коли вона зникла, як жагучий сон, залишивши свій образ у його очах, свої поцілунки на його вустах і нестерпний біль у його серці, Джон вихилився з вікна, дослухаючись до гуркоту автомобіля, що відвозив її.
А до нього й досі долинали теплі пахощі полуниць і легкі звуки літа, з яких мала скластися його пісня; і досі в зітханні, в трепетних крилах липня вчувалася обіцянка юності й щастя — і серце його розривалося; бажання будило його, надія живила, але вона потупила очі, наче присоромлена. Його чекає дуже гірке завдання. Флер у відчаї, і він теж у відчаї дивиться, як погойдуються тополі, як линуть білі хмари, як блищить під сонцем трава.
Він чекав до вечора, чекав, поки скінчиться обід, що минув майже в цілковитій мовчанці, чекав, поки мати грала йому на роялі — чекав, відчуваючи, що вона знає, яких слів він чекає від неї. Вона поцілувала його і пішла нагору, а він усе зволікав, дивлячись на місячне сяйво, й нічних метеликів, і ту нереальність барв, які, підкрадаючись, пожвавлюють різними кольорами літню ніч. І він ладен був на що завгодно, аби тільки повернутися в минуле — всього лиш на три місяці назад; або опинитися в майбутньому, на кілька років уперед. Теперішнє з його жорстокою необхідністю зробити якийсь вибір здавалося нестерпним. Тепер він куди гостріше, ніж досі, зрозумів, що відчувала його мати; так ніби історія, про яку він довідався з листа, була хвороботворним мікробом, що викликав пропасницю ворожнечі. І він справді відчув: існує два табори — табір його і його матері й табір Флер та її батька. Може, вона вже й мертва, та давня трагедія власництва й ворожнечі, але мертві речі виділяють отруту, аж поки час перетворить їх на порох. Навіть його кохання заражене цією отрутою; воно стало не таке мрійливе, більш земне, і його скаламутила зрадницька підозра: чи не прагне Флер, як і її батько, володіти; то була не виразна думка, а якась злодійкувата тінь, ница й недостойна, що шастала навколо його палких спогадів і потьмарювала своїм гидким диханням осяйну красу цього зачарованого обличчя і стану, — підозра, не настільки реальна, щоб переконати його в своїй присутності, але досить реальна, щоб підірвати непохитну віру. А для Джона, якому ще не минуло двадцяти років, непохитна віра була потрібна, як повітря. З властивим молодості запалом він був ладен давати обома руками і нічого не брати собі — давати з щирою радістю тій, що була сповнена, як і він, безпосередньою щедрістю. Звичайно, вона щедра! Він устав з підвіконня і почав ходити по великій сірій і примарній кімнаті, стіни якої були оббиті сріблястою тканиною. Цей будинок — так сказав батько у своєму передсмертному листі — споруджено для його матері, щоб вона жила в ньому з батьком Флер! Він простягнув руку в напівтемряву, ніби хотів узяти примарну руку мертвого. Він стиснув пальці, намагаючись відчути в них тонкі зниклі пальці батька, намагаючись стиснути їх і переконати його, що він… що він на батьковому боці. Сльози, які він стримував, сушили й пекли йому очі. Він знову підійшов до вікна. Надворі було тепліше, затишніше і не так моторошно; на небі висів золотий місяць, уже третій день на ущербі; широкі простори ночі навівали спокій. От якби вони з Флер зустрілися на безлюдному острові, де б не було минулого, і їхньою оселею стала природа! Джон і досі мріяв про безлюдні острови, де ростуть хлібні дерева, а над кораловими рифами синіє вода. Ніч була глибока, вільна, сповнена принад; вона манила, обіцяючи дати притулок від усіляких незлагод, дати кохання! Нікчема, що тримається за материну… Щоки його палали. Він причинив вікно, запнув його шторою, вимкнув світло в канделябрі й пішов нагору.
Двері його кімнати були відчинені, світло горіло; мати, й досі у вечірній сукні, стояла біля вікна. Вона обернулася і сказала:
— Сідай, Джоне, поговоримо.
Вона сіла на канапу біля вікна, Джон — на своє ліжко. Він бачив її профіль, і краса й грація її постаті, вишукана лінія чола, носа, шиї, дивна й начебто далека її витонченість розчулили його. Мати ніколи не зливалася зі своїм оточенням. Вона входила в нього немов з іншого світу. Що вона хоче сказати йому, у кого в серці стільки ніжних слів для неї?
— Я знаю, що Флер приїздила сьогодні. Це мене не дивує.
А Джонові здалося, ніби мати ще додала: «Вона дочка свого батька!» І його серце враз запеклося. Айріні спокійно вела далі:
— Я зберегла батьків лист. Того вечора я його підібрала і сховала. Хочеш, я віддам його тобі, синку?
Джон похитав головою.
— Звичайно, я прочитала його перед тим, як він дав його тобі. У ньому надто пом'якшено мою провину.
— Мамо! — вихопилося у Джона.
— Він висловив це дуже делікатно, але я розумію, що, вийшовши заміж за батька Флер, не кохаючи його, я вчинила жахливий злочин. Нещасливий шлюб, Джоне, може покалічити життя не тільки нам, а й іншим. Ти дуже молодий, синочку, і дуже щирий у своїх почуттях. Чи міг би ти, на твою думку, бути щасливий із цією дівчиною?
Дивлячись у її темні очі, які від болю зробилися ще темніші, Джон відповів:
— Так, о так! Якби ти змогла.
Айріні посміхнулась.
— Захоплення красою і прагнення володіти — це ще не кохання. Гляди, щоб з тобою не сталося того, що сталося зі мною, Джоне: коли задушено найзаповітніше, коли тіла з'єднані, а між душами прірва!
— Чому ж так має статися, мамо? Ти вважаєш, що вона така, як її батько, але ж вона на нього не схожа. Я його бачив.
Знову на вустах Айріні з'явилася посмішка, і в грудях у Джона щось здригнулося: в тій посмішці було стільки іронії і досвіду.
— Ти любиш давати, Джоне; вона любить брати.
І знову цей недостойний сумнів, ця злодійкувата невпевненість. Він сказав із запалом:
— Ні, вона зовсім не така, не така. І тільки тому, що я не хочу завдати тобі болю, мамо, саме тепер, коли тато…
Він притиснув кулаки до скронь.
Айріні підвелася.
— Того вечора я сказала тобі, синку, щоб ти не зважав на мене. Я сказала це щиро. Думай про себе і про своє щастя! Я зумію пережити все, що мені пошле доля: я сама винна, сама накликала на себе біду.
— Мамо! — знову вихопилося у Джона.
Вона підійшла до нього, поклала руки на його долоні.
— Голова у тебе не болить, хлопчику мій?
Джон похитав головою. Боліло у нього не в голові, а в грудях — здавалося, їх роздирали навпіл два кохання.
— Я завжди любитиму тебе, Джоне, хоч як би ти вчинив. Ти нічого не втратиш.
Вона лагідно провела рукою по його волоссю і вийшла.
Він чув, як причинилися двері; впавши долілиць на ліжко, він лежав, затамувавши дух у страшному напруженні, що скувало його почуття.
VII. МІСІЯ
Запитавши за чаєм про Флер, Сомс довідався, що о другій годині вона виїхала на автомобілі. Отже, три години тому! Куди ж вона поїхала? Невже в Лондон, не сказавши йому ані слова? Він так і не змирився до кінця з автомобілями. Він приймав їх у принципі, як природжений емпірик чи як Форсайт, зустрічаючи кожну ознаку прогресу з думкою: «Ну що ж, тепер ми без цього не обійдемося». Але насправді він вважав автомобілі занадто швидкими, великими й смердючими. Зрештою на вимогу Аннет йому все-таки довелося купити машину — «ролгард» з перлисто-сірими сидіннями, електричним освітленням, невеличкими дзеркалами, попільницями, вазами для квітів, — і все це тхнуло бензином і парфумами; проте він дивився на неї так, як дивився колись на свого зятя Монтегю Дарті. Ця механічна штука втілювала для нього все швидке, ненадійне і приховано масне, що було в сучасному житті. В міру того, як сучасне життя ставало швидше, безпутніше, молодше, Сомс ставав старіший, повільніший, стриманіший і своїм мисленням та мовою дедалі більше скидався на свого батька Джеймса. Він і сам майже усвідомлював це. Темпи і прогрес подобались йому дедалі менше; до того ж автомобіль здавався йому занадто демонстративним виявом багатства, яке навряд чи варто виставляти напоказ, беручи до уваги теперішні настрої робочого люду. Одного разу його шофер Сімз переїхав єдину власність якогось робітника. Сомс не забув поведінки господаря, хоч хто-небудь інший на його місці навряд чи зупинився б. Йому було шкода собаки, і він був ладен стати на бік бідолашної тварини проти автомобіля, якби той грубіян не повівся так зухвало. Час швидко збігав, минула вже п'ята година, а Флер не було, і вся неприязнь до автомобіля, яку Сомс відчував сам або знав, що її відчувають інші, стала клубком йому в горлі, і його занудило. О сьомій він подзвонив по міжміському телефону Вініфред. Ні! На Грін-стріт Флер не з'являлася. То де ж вона? Сомса почали мучити картини страшної катастрофи: йому ввижалося, що його улюблена донька лежить під колесами в своїй гарній сукні з оборками вся закривавлена і в поросі. Він пішов у її кімнату і оглянув її речі. Вона нічого не взяла — ні валізи, ні коштовностей. З одного боку це заспокоїло його, але посилило побоювання, що з нею, можливо, стався нещасливий випадок. Страшно відчувати себе безпорадним, коли зникла хтозна-куди дорога тобі людина, а надто коли ти не можеш подолати свого страху перед метушнею і розголосом! Що робити, коли вона не повернеться до ночі?